Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

та чому він такий невеселий, він реагував ще дратливіше, ніж його товариш по ув’язненню: щирив зуби й гарчав.

Саме в ту пору у Маделони рівно через дев’ять місяців після дводенних відвідин її чоловіка, гарпунника Жана Дютрука, народилася рудоволоса дівчинка, яку охрестили Констансою. І в Анрієтти знайшлася донечка — Агнеса. Вона народилася через сім місяців по тому, як у її тата, корабельного теслі Армана Коньяса, скінчилася двотижнева відпустка і він мусив знову йти в плавання. Хоч і недоношена, дитина була здоровенька й важила не менше за більшість новонароджених. Зате синок Сімони й капітана Леона Бассена — того самого Бассена, що подужав горилу, — народився переношений. Мати носила його під серцем аж одинадцять місяців, тож і не дивно, що дитя вродилось напрочуд дуже й гарне, з темним волоссячком і смаглявим, ніжним личком задерикуватого янголяти, якому дуже пасували чорні, вогнисті, широко розставлені очі. В Петра спитали поради, як назвати його, і він обрав ім’я Венсеслас.

У серпні того року, коли згорів добрий іспанський король Філіпп, шевальє де ла Прері випустили на волю; королева-мати тоді вже жила в добрій згоді з сином, і, хоч вона вже більш ніколи не досягла давньої могутності, годилось випустити на волю її прибічників. Прощання обох в’язнів, які щиро подружили за час довгорічного перебування в château d’If, хоч останнім часом і дратували один одного трошечки, було зворушливе. Перше ніж покинути замок, шевальє де ла Прері наостанок пофехтував з Петром, зіграв з ним у paume[2] і в більярд, а тоді, пообіцявши поклопотатися в Парижі за Петрове звільнення, сів у наготований човен і під стримуване ридання злотокосих каштелянових донечок та голосний плач їхніх діток відплив. Петр зі стиснутим серцем подумав: скінчився ще один період його життя, знов у нього розпливлось у руках і потонуло в мороку те, що довго було для нього повсякденною дійсністю, а він за цей час тільки постарішав на чотири роки й не просунувся життєвим шляхом ні на п’ядь. А що втекти з острова, з цих могутніх мурів та веж, стережених сильними загонами до зубів озброєних гвардійців, було неможливо, то Петр вирішив покласти край такому нікчемному життю і вже розмірковував, як здійснити цей похмурий задум: чи стрибнути з котроїсь вежі й розчерепити собі голову, чи сплести з простирадла мотузку й повіситись, а чи померти з голоду. Інших способів покинути цей світ він не знаходив, бо не мав нічого гострого й шпичастого, щоб простромити собі серце, як його батько, ані вогнепальної зброї, щоб пустити собі кулю в голову, а якби попросив, щоб йому купили в місті смертоносної отрути, то це було б єдине його бажання, якого милі каштелянові дочки не погодились би задовольнити.

І ось, коли він одного разу так сидів і, тупо дивлячись перед себе, міркував про ці невеселі справи, знаходячи в тому якесь похмуре задоволення, до нього прийшов сам каштелян і, довгенько по мулявшись, несподівано запитав його:

— Мосьє де Кюкан… Мосьє де Кюкан… скажіть мені… даруйте таку сміливість… я знаю, вам тут живеться непогано, і, сподіваюся, ви задоволені всім, але все ж таки… для людини молодої, як оце ви… сидіти весь час в одному місці — хіба це життя?.. Одне слово — чи не хотіли б ви звіятися звідси?

— Пробачте? — перепитав Петр.

— Я хотів сказати: втекти, — поправився каштелян. — Щезнути, вшитися, одне слово — звіятись, як я сказав.

У Петра закалатало серце: він-бо знав, що каштелян чоловік порядний, непитущий і не базіка.

— Певне, що хотів би, — відказав він. — Але як?

— А це, пробачте, полиште на мене, — відповів каштелян. — Один багатий вельможа притьмом хоче вас визволити, а грошей йому не шкода. Це простісіньке діло. Досить буде вам перебратись на моряка, і я випущу вас звідси, як буцімто свого зятя. Це буде, коли смеркне. Начальник варти, правда, знає, що тут зараз нема жодного з моїх зятів, але то дарма: він згоден заплющити не одно, а обоє очей.

— А хто ж той багатий вельможа, що хоче визволити мене? — спитав Петр.

— Цього я, пробачте, не знаю, — відповів каштелян. — Я не домовлявся з ним сам, він прислав до мене свою людину. Ох, пане де Кюкан, заклинаю вас: скористайтеся з нагоди, бо вона може більш не трапитись! Виходьте в широкий світ із цих мурів, бо вони, хоч і обвішані дорогими гобеленами, все ж таки тюремні мури, нічого не вдієш! Ви ще молодий, здоровий; тіштеся життям, а тішитись ним можна тільки на волі. Станьте птахом, пробувши чотири роки ведмедем, замкненим у клітці!

Каштелян говорив так натхненно й палко, що Петрові, звиклому наражатись на всілякі несподівані підступи, це почало здаватись підозрілим. Тому він обережно сказав:

— Я ціную волю, але не менше ціную порядність. Я б не хотів здобути волю ціною вашого нещастя, бо ви завжди ставились до мене ласкаво й чесно. Адже нема сумніву: коли я втечу, вас обвинуватять і ви матимете, лагідно кажучи, неабиякі прикрощі.

На ті слова каштелян аж застогнав, а коли заговорив знову, його піднесено-риторичний тон де й подівся.

— Про це не дбайте, на це можете начхати, пане де Кюкан! Будьте певні, я знаю, що роблю: ваша втеча дасть мені стільки, що я нарешті зможу здійснити свою давню мрію: кинути к бісу оце каштелянство, десь тепленько угніздитися з дітьми та онуками і вже до самої смерті спокійно вирощувати артишоки на великих полях, а не на грядочці, як тут. І подбати про власне безсмертя, викинувши на світовий ринок виведений мною сорт, гарніший і соковитіший за «le gros vert de Laon»[3] і смачніший за «le camus de Bretagne»[4]. Сорт, який зватиметься «le châtelain d’If»[5]! Ні про що не думайте, пане де Кюкан, усе як слід зважено й домовлено і залежить тепер тільки від