Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

не мав нагоди оголосити своєю заслугою примху сприятливого випадку, отож був чесний, правдивий і не страждав від манії величності. З Францією, королевою всіх країн, він живу мирі, і за це хай йому проститься тисяча років мук у чистилищі. Маделоно, налий нам вина. Або принеси зразу повний кошик — повний кошик, кажу, а не одну пляшку, щоб за тобою прибігла Анрієтта з другою, а тоді Сюзанна з третьою, а тоді ще Люсьєна й Сімона з четвертою та п’ятою. То буде така нудота, що й пити перехочеться.

На одностайну думку мудреців, час — функція руху. А це означає — коли взагалі воно може щось означати, — що якби не було руху, то не було б і часу, або, кажучи вільніше й сміливіше, рух і час — те саме. Ця велика істина може привести нас до висновку, що для людини, яка рухалась би проти плину часу, часу б не існувало: вона б анулювала його своїм рухом. А що так не буває і що ніхто досі не уникнув часу, то це, безперечно, наслідок того, що ніхто ще не зумів рухатись у такому напрямі. Одначе незаперечно, що на людину, яка або взагалі не може рухатись, або дуже обмежена в своїх рухах, плин часу діє як найтяжче, стає для неї нестерпним тягарем. Ми бачили, як два наші в’язні, Петр Кукань з Куканя й шевальє де ла Прері, хоч обидва були добре виховані та освічені, пробувши нескінченні чотири роки в château d’If, знаходили дедалі менше приємності в товаристві один одного; на четвертий рік, за календарем тисяча шістсот двадцять перший, вони вже почали потихеньку ненавидіти один одного й усамітнювались у своїх апартаментах що далі, то на довший час.

Шевальє де ла Прері просиджував нескінченні години біля свого вікна, стежачи за льотом птахів, що кружляли над островами Помег і Ратонно, тоді ще незаселеними, і весь бліднув, а чоло йому вкривалося холодним потом, коли котрась із п’яти вродливих каштелянових донечок стукалась у його двері, щоб спитати, чи не хоче він чого та чому він такий сумний. А Петр, цілеспрямованіший і допитливіший, заглиблювавсь у книжки, що їх йому, як уже сказано, приносила Маделона з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла», і шукав у цьому відлюдницькому ділі розваги й задоволення, неприступних його товаришеві по нещастю. Тоді в краях, не захоплених війною, про яку ніхто не думав, що вона протриває тридцять років, і про яку Петр взагалі не знав, саме дозрівав серед учених і мислителів умонастрій, якнайкраще відповідний Петровій натурі; він звістував еру Великого Сумніву. Поки в Центральній Європі кипіли криваві бої, розпалювані питанням, чи для спасіння душі вистачить самої віри, а чи треба ще накупити індульгенцій, щоб грішникова душа не попала до чистилища, і чи повинні люди в тлумаченні догматів віри коритись авторитетові церкви, а чи вони мають право тлумачити ті догмати вільно, по-своєму? І чи може попасти до раю той, хто хоч і був належно охрещений, але без власної волі й несвідомо, тобто ще немовлям? Отож поки в Центральній Європі люди вбивали одні одних за такі тонкощі, французькі та англійські мудреці, не захоплені цією огидною колотнечею, в тиші своїх кабінетів заглиблювались у цілком протилежні думки, принципово й методично піддаючи сумніву все, що бачили, знали й відчували. Вони вважали що пузаті книжки схоластів, написані протягом тисячоліття, містять самі нісенітниці, плітки, бабські забобони та вчене просторікання, а єдині розумні слова, будь-коли вимовлені, — це слова великого Августина Аврелія, записані тисячу двісті років тому: «Коли я сумніваюсь, то принаймні знаю, що сумніваюсь; а коли я знаю, що сумніваюсь, то знаю, що існую». А поки математик і філософ Декарт, учасник бою на Білій горі, доходив висновку, що ці слова — «Сумніваюсь, отже, існую» — можна сміливо перемінити в «Cogito, ergo sum» — «Мислю, отже, існую», — і так відкинув свій найперший і найдошкульніший сумнів — сумнів у власному існуванні, — на британському острові вчений лорд-канцлер Френсіс Бекон удосконалив свою бібліотеку тим, що попросту викинув її у вікно й сів до роботи: заповнювати спорожнілі полиці новими томами, які мусив написати сам і які мали містити тільки правду. Людство, писав учений канцлер, споконвіку блудило, знаджуване зі шляху істини чотирма видами помилок. Найменш згубні ті помилки, до яких людина доходить сама, як наприклад, коли, йдучи вночі лісом, вважає пень за скулену постать лиходія, що чатує на неї. Прикріший другий вид помилок — ті, до яких ми доходимо в спілкуванні з іншими людьми; це так звані помилки торговища, тобто місця, де люди сходяться найбільшими юрбами. Третій, ще гірший вид, — це ті, котрих ми набираємося з книжок, а найзгубніші — ті, котрі є спільними для всього людства. Отож усім цим помилкам, твердив учений канцлер, треба покласти край якнайрішучіше і якнайскоріше. Пізнаваймо природу не для того, щоб її пізнати, а для того, щоб навчитися панувати над нею. Всі знання, що не служать нашому добробутові й могутності, нікчемні. В чудовому творі «Нова Атлантида» Бекон потім переконливо змалював рай, у якому опиниться людина, коли, послухавшись його, Беконових, порад, зробить природу своєю служницею і, винайшовши парову машину, автомобіль, літак, телефон, підводні човни та роботів, підніметься на найвищі вершини щастя.

Ми ще добре пам’ятаємо, як Петр Кукань з Куканя, за кілька років перед тим ставши володарем Страмби, збирався заснувати університет, названий ім’ям славетного гуманіста Помпонацці, де вивчали б тільки дослідне природознавство та математику, і можемо уявити, як палко билось його серце, коли він знайомився з ідеями англійського лорда-канцлера, про чиє існування досі не знав і в кому розпізнав тепер свого однодумця. З’явилася свідомість того, що він зі своїми поглядами не самотній у світі й що інші люди, ученіші й здібніші, думають так, як і він, отож дотеперішні Петрові спроби врятувати й удосконалити людство, хоча й катастрофічно безуспішні, зовсім не були передчасні чи безглузді, так що досить тільки їх повторювати, щоб вони врешті вдалися, бо час для них наспів. Ця свідомість давала Петрові таке солодке задоволення, що аж плакати хотілось, але водночас завдавала нестерпної муки, бо чим натхненніше розгортались над книжками вченого канцлера крила його духу для тріумфального злету, тим тяжче було зносити неможливість цього злету в умовах ув’язнення. Тільки сила волі не давала Петрові запасти в розпач. Але на турботливі розпити сестричок, чи не бажає він чого