Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

та дефенестрація сталась не у Франції, а в Чехії, не в Ліоні, а в Празі; і Петр, знаючи правду, сміявся б не так весело. З підміною Праги на Ліон вийшло дуже просто. Інформатор Маделонйн сплутав Прагу з Віднем, по-французькому В’єн, а Маделона подумала, що то французький В’єн — місто на Роні, й переплутала той В’єн з більшим і значнішим Ліоном. Це річ проста й зрозуміла; такі помилки трапляються нерідко. Отак і вийшло, що звістка про початок всеєвропейського конфлікту, якого Петр боявся, дійшла до нього дуже спотворена шумом, як кажуть кібернетики, тож він — і не зрозумів, про що йдеться, і, замість журитися, боки рвав зі сміху.

Минуло ще вісім місяців, і Маделона принесла з міста звістку, яка не здалась Петрові веселою, зате звеселила шевальє де ла Прері. Сталося те, що, за Петровими розрахунками, мало статись багато раніше: королева-мати втекла зі свого ув’язнення в замку на Луарі. Та коли шевальє сподівався, що тепер, оскільки його висока протекторка на волі, його теж випустять із-за грат, він помилявся. Королева поїхала до старовинного міста Ангулема в південно-західній Франції до одного зі своїх могутніх прибічників — герцога д’Епернона — і оголосила війну коронованому синові; але патер Жозеф, що поквапився до неї, умовив її помиритися з королем. Ще через рік, у тисяча шістсот двадцятому, мати з сином посварилися знов, але військо, що надав їй прибічник-герцог, було розбите впень королівською армією.

— Я б заклався, що герцогові д’Епернону, винному в усій цій баталії, нічого не буде, а ми двоє, ні в чому не винні, й далі сидимо в цій норі без надії колись вирватися з неї, — сказав шевальє де ла Прері.

— Це тому, що ми тільки мушки, а не жуки, — пояснив Петр.

— Боюся, що зміст ваших слів не доходить до мене.

Петр відповів:

— На ратуші в Прахатицях, не найменшому з містечок мого рідного краю, що його я так давно покинув, є напис: «Закон — як павутиння: жук його прориває, муха в ньому застрягає».

— Ідіть ви к бісу з такою мудрістю, — сказав шевальє.

— Таку образу можна змити тільки кров’ю! — вигукнув Петр.

І вони знову ухопилися за тренувальні рапіри, а що обидва давно переступили ту межу, за якою в’язниця, хай найрозкішніша, починає тиснути на нерви, то досада, безнадія і нудьга подвоїли їхні сили, і вони бились так довго й завзято, як іще ніколи.

Наприкінці того року Маделона прибігла з дивною новиною про бій на якійсь Montagne Noire — Чорній горі: тамтешні жителі-християни нібито повстали проти турків, одначе були розбиті.

— Це нас не обходить, — сказав Петр, бо не знав, що звістка теж спотворена: згаданий бій відбувся не на Чорній горі над Адріатичним морем, а на Білій горі під Прагою і не між християнами-чорногорцями та турками, а між військом чеських протестантів та армією католицького цісаря Фердинанда.

А поза тим, здавалось, у світі не сталося нічого.

Та наступного року до château d’If проникла звістка, яка викликала спалах безмірної радості в шевальє де ла Прері: хоч він був людина світська душею й тілом і — на відміну від Петра — пильно додержував правил двірського етикету, проте вмів щиро тішитися з прикрощів та недоладностей, які часто трапляються при точному виконанні тих правил. Сталося так, що іспанський король Філіпп Третій, у сорок років уже вкрай підупалий на здоров’ї, з обома паралізованими ногами, згорів живцем, коли на ньому зайнявся одяг від розпаленого каміна, перед яким він сидів. З’юрмившись довкола, придворні безпорадно дивились, як король горить, і дали йому загинути, бо серед них випадково не було того вельможі, котрий за правилами етикету єдиний мав право підвести короля з крісла.

— Це чудова й повчальна історія, — сказав шевальє, коли перший напад, сміху минув. — Вона утверджує нас у побожно-радісному переконанні, що істоти, котрі над нами владарюють, тобто імператори й королі, — це щось вище, ніж люди, бо вони включені в систему, так само далеку й незрозумілу для звичайних людей і так само певну й незмінну, як система руху небесних тіл.

— Дев’ять чи десять років тому, — озвався Петр, — я за незгоду в справах етикету вбив на дуелі дворянина, що мав такі погляди, як ви, але відтоді я постарішав і порозумнішав настільки, що не ворухнув би й пальцем через питання, є в королев ноги чи нема — а про це тоді йшлося, — або чи слушно, чи неслушно дати згоріти без допомоги коронованому каліці. Я бачу в цьому тільки один з незліченних виявів тупості, якою відзначаються всі діяння людей — на відміну від мудрої закономірності та передбачливості, властивої явищам природи.

— Не кажіть мені за природу, природа теж тупа, — заперечив шевальє. — Вона різноманітна, згоден, але в цій різноманітності повторюється, а це тупість. Таке мені спадає на думку щоразу, як я бачу наших тюремниць. Гарні, принадні, але як могла та наша природа допустити, щоб вони всі були однакові на зріст, однаково біляві, однаково дурні! Коли обнімаєш одну, то здається, наче обнімаєш п’ятьох відразу, а це й для дужого чоловіка забагато, або що обнімаєш ману, віддзеркалення, а цього й для не вельми дужого чоловіка замало. Ви помітили, що вони, коли ходять, ставлять ноги по одній лінії, ніби ступають по натягненій шворці?

— Я не сліпий, — відказав Петр.

— Я спершу дивився на їхню ходу з цілком законним замилуванням, бо вона справді граційна й зваблива; якби ж тільки вони не ходили всі однаково! Якби хоч одна з них трохи повертала ступні носками назовні, а п’ятами всередину! Ох, як я тішуся, що знов котрийсь із їхніх чоловіків приїде додому!

Петр відказав понуро:

— Так ніколи ж усі п’ятеро відразу не приїдуть.

— То краще випиймо й пом’янімо згорілого короля, — сказав шевальє. — Він був добрий король. Шалену діяльність свого батька, Філіппа Другого, він щасливо врівноважив тим, що не робив нічого. Йому не щастило, і через те він ніколи