Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

людські діла, строго кажучи, безглузді. Правда, коли не міркувати так строго й пристати до розповсюдженої думки, ніби хибні людські діла все ж мають якийсь сенс, то можна знайти й крихту сенсу в тій суперечності, яку ви, мосьє де Кюкан, щойно так точно й виразно змалювали. Справи стоять трошечки не так: я сиджу за ґратами за те, що поставив на погану карту, а ви за те, що поставили на добру, але не загребли виграшу, а таке не прощається. Бо той, хто загріб виграш за вас, — один симпатичний молодик, що став замість вас королевим фаворитом, а звуть його, коли хочете знати, Люїн, і король захопився ним за вправність у ловах із соколами. Люїн, правда, дурний, але не настільки, щоб не розуміти, що ви, хоч, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, — завважте, я обачно сказав «може», бо, скільки я знаю вас, не виключено, що й у цьому вишуканому мистецтві ви так само вирізняєтесь, як у фехтуванні, грі в м’яча та в інших розвагах, — так ось, хоч ви, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, вам не треба дуже великих зусиль, щоб обкрутити короля круг пальця, коли знов проникнете в його оточення, як вам уже було пощастило, і викинути Люїна з його розкішного, оздобленого діамантами сідла. І тому, як тільки до Парижа дійшла звістка про переворот у Стамбулі, Люїн легко вирахував: коли ви і з цієї халепи викрутитесь живий і цілий, то, ймовірно, спробуєте повернутись до Франції, і негайно подбав про те, щоб усунути вас зі сцени. Тому ми й сидимо тепер удвох у château d’If. Але скажіть, чого нам тут бракує? Оселя пристойна, вино непогане і тюремниці чарівні.

— Оцього ж то я й не збагну, — сказав Петр. — Ви з багатої родини, і, певне, саме ваша рідня дбає, щоб ви у в’язниці не знали нестатків.

— Певне, що дбає, і хай собі дбає, — відказав шевальє. — Однаково це вийде дешевше, ніж якби я був на волі, бо я, пане де Кюкан, зовсім не взірець ощадності.

— Але хто ж дбає про мене? — спитав Петр. — Коли мене заарештували, я не мав нічого, крім череса з жменькою цехінів, та й той лишили мені. Поясніть, будь ласка, хто мене тут утримує так розкішно, і я вже перестану докучати вам наївними запитаннями.

— Бувши вами, я брав би, що дають, і ні про що не питав, — сказав шевальє. — Ви маєте тільки жменьку цехінів і більше нічогісінько? Ох, пане де Кюкан, при таких талантах, якими вас наділило небо, ходити по світу з голим задом, — це треба вміти, і перед таким незвичайним умінням я скидаю капелюха. Та, якщо не помиляюсь, я завдав вам образи, яку можна змити тільки кров’ю.

— Гаразд, биймося, — погодився Петр. — Тільки не раніш, ніж ви відповісте на моє запитання: хто мене тут утримує?

— Хіба я знаю, — сказав шевальє де ла Прері. — Ті чудові якості, що про них я згадав, здобули вам могутніх ворогів — наприклад, папу, королеву-матір, герцога Люїна або принца Мустафу, що вже напевне став султаном. Але дали й друзів — наприклад, короля Франції.

— Що віддав наказ посадити мене, — докинув Петр.

— Скажіть точніше: підписав, — поправив його шевальє. — Бо Люїн, скільки мені відомо, зваблює його не тільки до здорового полювання на свіжому повітрі, а й до пияцтва. Король підписав наказ або сп’яну, або зі злості на вас, бо ви його покинули, але він вас любить і вдячний вам за те, що ви для нього зробили, тож не хоче, щоб ви гнили десь у підземеллі. Ви розумієте все значення моїх слів? Кажуть, точність — це ввічливість королів; можна додати, що вдячність — це найкоштовніша, бо найрідкісніша окраса королів. Уклоняюсь вам у пояс, мосьє де Кюкан: мене підтримує над водою моя скромна родина, а вас сам вінценосний владар найславнішої і найпишнішої країни світу — Франції. Але, якщо не помиляюсь, ви викликали мене на двобій.

— Гаразд, биймося, — сказав Петр.

І вони схрестили свої тренувальні рапіри й фехтували, незважаючи на лемент прекрасної Маделони, поки зовсім знесиліли.

Новини, що їх, як уже сказано, Маделона приносила Петрові з міста, були нечисленні й не дуже цікаві, бо, як виявилось, у Франції нічого надзвичайного не діялося, та й увесь довколишній світ, на превелике Петрове задоволення, спокійно куняв. Фатальна звістка про згадану вище коронацію штірійського ерцгерцога Фердинанда на чеського короля не дійшла до прекрасного вушка Маделони, та якби й дійшла, то зразу б і вилетіла в друге вушко, бо Маделона нічого не знала ні про якусь там Штірію, ні про якусь там Чехію, отож звісток, що стосувалися цих країн, запам’ятати не могла. Зате тим докладніше могла вона інформувати Петра про долю королеви-матері: та, справді, як твердив шевальє де ла Прері, сиділа крячкою в замку на Луарі, де її ув’язнили; вона нібито страшенно розгладла, а єпископ Рішельє, ув’язнений під одним дахом з нею, хворіє на живіт. А взагалі нема нічого нового, вартого згадки, і любчик П’єр може не терзатися страхом, що через своє недобровільне перебування в château d’If щось прогавить. А потім Маделона принесла йому з міста, з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла» вчені книжки, які він хотів мати.

Влітку тисяча шістсот вісімнадцятого року, під кінець дванадцятого місяця свого ув’язнення, Петр почув звістку про дефенестрацію, яка відбулася наприкінці травня в Ліоні. Купка протестантів-фанатиків, чи то гугенотів, буцімто вдерлась до ратуші й викинула з вікна трьох міських старшин-католиків. Але дефенестрованим нічого не сталося: вони впали на купу гною, відразу підхопилися й чкурнули навтікача. Гугеноти буцімто стріляли їм услід, але не влучили.

Петр, що не міг не згадати про більш успішну дефенестрацію, яку він свого часу вчинив власними руками в головній радній залі султанського сералю, зі смаком посміявся з цієї пригоди.

— Quelle gaucherie! — кричав він. — Яке партацтво! — Він сміявся так, що Маделона, вірна дочка французької землі, аж уразилась: вона не визнавала за чужинцями, хай навіть найсимпатичнішими їй, права сміятися з будь-чого, що стосувалося її батьківщини. Вона б не вразилась, якби знала, що