Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Ці логічні докази розвіяли Петрову підозру, і він справді сказав те жадане «згода!». І ввечері того ж таки дня, вдягнений у ту саму матроську одежу, в якій був заарештований на добропорядному судні «Венеція», маючи під сорочкою той самий черес із своїми останніми цехінами, під здушене ридання каштелянових злотокосих дочок і голосний плач їхніх діток — так само, як нещодавно шевальє де ла Прері, — пройшов з каштеляном шість окутих залізом брам, з котрих дві мали звідні мости, а чотири — звідні грати, просто перед носом у вартових, які всі удавали, ніби не бачать нічого, бо заплющували очі. Петр марно силкувався вгадати, скільки ж це грошей довелось вивалити його невідомому добродійникові, щоб підкупити всіх цих людей; йому кортіло довідатися, хто ж той добродійник і чому він так хоче, щоб Петр опинився на волі. Може, сам король, що чинить так нишком від матері та свого ревнивого фаворита? А може — хто знає! — патер Жозеф, сам убогий, але рука могутнього ордену, чи Рішельє, чи — не виключено — котрийсь із турецьких вельмож, свідомий того, що єдиний, хто може повернути Туреччині її збляклу славу, — це він, паша Абдулла? Прагнення дізнатись, кому він має дякувати за своє врятування, захопило його, мов гарячка, і що більше Петр думав, що напруженіше вгадував, то дужче розпалювались його нетерплячка й цікавість.

Каштелян з Петром нарешті пройшли через передню захисну площину, звану барбаканом, до потайної брамки для вилазок, званої потерною. Тут кінчалась оборонна система замку, а далі був уже тільки крутий кам’янистий берег, що його ліниво обмивала морська піна. Потім вони спустилися зміїстою дорогою до короткого дерев’яного причалу, біля якого погойдувався на хвилі човен з одним веслярем. Петр сів у човен, і весляр наліг на весла.

— Куди ви мене везете? — спитав Петр, коли човен відплив від острова на таку відстань, що білий, залитий місячним сяйвом château d’If стало видно в усій його похмурій, важкій, непривітній цілості.

— Побачите, пане, — відповів весляр.

— А до кого ви мене везете? Кому ви служите? — допитувався Петр.

— Побачите, пане, — знову відповів весляр.

Човен дугою завернув до західного рогу безлюдного острівця Помег, не видного з марсельської гавані. Там, серед скель, палахкотів у темряві невеличкий вогник. Весляр пристав до берега.

— Ідіть, пане, самі до отого багаттячка, — сказав він каліченою французькою мовою.

— А нащо воно розпалене? — спитав Петр.

— Для світла й для тепла. Адже холодно й темно.

Петр вийшов з човна й помалу рушив під крики нічних птахів до вогню.

— Є тут хто? — гукнув він.

Замість відповіді з темряви вибіг якийсь високий чоловік і, здійнявши вгору руки, впав на коліна, аж гупнуло. І Петр у подиві втупив очі в знайоме обличчя — обличчя капітана Еміліо Морзеллі, смагляве, колись гарне, а тепер спотворене величезними волохатими бородавками, схожими на бризки грязюки: одна була на лівій щоці, друга на правій, одна на лобі, одна на підборідді, а найбільша і найбридкіша — на кінчику носа. І руки, які він простягав до Петра, були всі в бородавках.

— Ох, дотторе, згляньтесь на мене, — скиглив Еміліо. — Адже я вас визволив, усе своє майно кинув у пельку отому безсоромному грабіжникові, вашому каштелянові, але не шкодую ні за чим, аби лиш ви звільнили мене від оцих бородавок, що ними позначили мене в праведному гніві! Кожне ваше слово, яким ви мене закляли, справдилось, бородавки повиростали скрізь, де ви сказали: й на підошвах теж, так що я насилу ходжу! Ви єдиний у світі можете мене зцілити; благаю вас, дотторе!

Розчарований, болюче вражений тим, що це виявився не король Франції, не патер Жозеф, не Рішельє і не котрийсь із турецьких вельмож, а підлий капітан Еміліо Морзеллі і що йшлося не про славу Франції чи Туреччини, а про бородавки, Петр сказав холодно й неприязно:

— А чого ж ви, негіднику, надумали визволити мене аж оце тепер, через чотири роки?

— Бо ваше прокляття справдилось не зразу, а поступово, — пояснив, стримуючи плач, Еміліо Морзеллі. — А я, признаюся з покорою й жалем, настільки дав себе опанувати своїй пристрасті, жадобі, що зовсім позбувся свого libera arbitria[6] і тому наважився так труснути своїм гаманцем та простягти вам руку допомоги лиш тоді, коли справдилось ваше останнє, найстрашніше закляття: почало в мене відбирати пальці за те, що я взяв нагороду, призначену за вас. Ох, будьте милосердні, дотторе, зціліть мене!

— Може, мені пощастить перемогти нехіть, яку збуджує в мені ваша підлість, нікчемний поганцю, і я усуну наслідки свого закляття, — сказав Петр. — Але поки що мені б хотілося чимскоріше покинути французькі води.

Почувши ті слова, в яких він уловив бодай часткову обіцянку, що його прохання буде виконано, капітан упав перед Петром ниць і став цілувати йому чоботи.

А каштелян замку Іф, тільки-но човен з Петром зник у чорному з блискітками нічному морі, вдоволено вернувся до своєї оселі й застав там донечок: вони хоч уже й не ридали, але були страх які невеселі, насуплені, понурі.

— Що з вами, мої красунечки, потіхо моєї старості? Чого ви скисли, наче після похорону, й сидите понадимавшись? — спитав він. — Хоч так, хоч сяк, а причини для цього я не бачу. Усе вдалося, Кюкан на волі, а гроші у нас.

— Ох, таточку, як же нам не журитися? — відказали в унісон Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — Гроші — це ще не все, ох, не все, таточку!

— Звісно, що не все, донечки, але добре їх мати, ох, добре, хай йому грець! — сказав каштелян.

— Добре їх мати, таточку, але краще мати спокій на серці і в душі, — відказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — А де ж візьметься той спокій, коли