Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

різні нагороди та відзнаки, а інші — що буває теж не рідко — на чомусь «посовгнуться» і ломлять собі карк та гинуть так само в концентраційних таборах чи в підвалах тюрем, як ті нещасні вязні, їх недавні жертви, що їх вони своїми слідчими методами примусили признатися до якогось злочину. Бо НКВД — то страшна машина, і методи його праці важко збагнути навіть людям, що живуть під його постійною опікою вже понад тридцять літ. А що ж казати про людей, що жили поза безпосереднім засягом страшної влади НКВД і попали, як ось я, в його руки?!

Всі ті інформації, що їх я встиг зібрати від співвязнів, не були для мене зовсім нові, бо про слідчі методи НКВД я чигав неодно вже передтим, а дещо чув таки від осіб, що мали щастя вийти живими з його рук. Але тут я почув неодно вже безпосередньо від таких людей, що мали довгі місяці слідства за собою і вже дещо перейшли. Тому їх оповідань я слухав дуже уважно і те, що я почув від них, мав незабаром нагоду провірити на собі.

1. листопада 1939 р. прибув у камеру ч. 29. сторож-чекіст і спитав притишеним голосом: «Хто тут на букву Н?» Я виступив і назвав своє прізвище. Тоді він далі: «Ваші ініціяли?» Я відповів: І. К., себто Іван Кузьмич. (В СССР, подібно, як то було і в царській Росії, кожна людина має не тільки прізвище й імя, але обовязково ще й додаток по батькові: Іванович Павлович, Степанович — з наголосом на третім складі ззаду). Нкаведист, поглянувши на карточку, сказав: «Собірайтєсь на допрос!» і вийшов. Не було що збиратись, я тільки поправив на собі маринарку (блюзку) і за хвилину мене викликали з камери. Зараз за дверми казали мені скласти руки взад і два сильні сторожі-чекісти вхопили мене з обох сторін за рамена та стали вести цілим лябіринтом коридорів до слідчого. Той похід, коли людину ведуть два чекісти лриспішеним кроком серел могильної тиші великого будинку, виглядає досить дивно і навіть несамовито. Попереду перед вами спалахують щораз-то якісь контрольні світла-лямпи, що очевидно сигналізують таким робом наближення арештанта. Не зважаючи на це, на кожному закруті коридору один з поводатарів вас залишає і підбігає 2-3 кроки наперед та дивиться, чи дальша дорога вільна, і щойно потім вас ведуть далі. По дорозі прийшлось нам їхати віндою кілька поверхів вгору, а потім знову похід коридорами. В одному місці треба було перейти контрольний пункт, де дижурний при маленькому столику по середині коридору вписував з карточки, що її мав один з поводатарів, моє імя та прізвище і докладний час до великої книги і сказав це мені підписати. З поворотом від слідчого до камери та сама процедура, при чому той дижурний по дорозі вписував знову точно час мого повороту (годину з мінутами), що я мусів теж підписати.

Нарешті ми спинились перед дверми мабуть на 8. поверсі і мої поводатарі постукали та ввели мене до середини і зараз вийшли. Я опинився в невеличкому, ясно освіченому кабінеті. На масивному столі приладдя до писання і якісь папери, за столом у широкому кріслі молодий пристойний мужчина в цивільному темному убранні, літ коло 30. В кімнаті одно вікно, на стінах розвішечі мапи, над ними портрети вождів. Праворуч від слідчого стоїть на столі телефон. Перед столом звичайне деревяне крісло. Позатим ніяких меблів у кімнаті нема.

Слідчий спитав мене про прізвище і, показуючи па крісло, велить сідати. Потім щось пише, а далі починає стягати з мене т. зв. генералії, себто докладні дані про все моє життя, починаючи від народження аж до приходу совєтської влади до Львова і мого арештувавші. Питає поволі, з подробицями, не спішиться. При нагоді розпитує багато про Львів і зокрема про його міжнаціональні відносини. З наявним зацікавленням слухає про вересневі бої за Львів між німцями й поляками та про його облогу німцями аж до приходу червоної армії. А про німецькі налети на місто мусів я оповідати йому якнайдокладніше, при чому ілюстрував своє оповідання різними даними. Коли ж я став описувати йому один сильний налет, що захопив мене на львівському ринку, де від напору повітря (після розриву бомби біля костела Єзуїтів) я впав так сильно до бруку, що стовк тоді коліно, він спитав, чи коліно вже загоїлося. Я показав йому коліно, що по упливі б тижнів мало ще на собі велику червону смугу.

Підчас мого оповідання задзвонив дзвінок телефону і слідчий взяв за слухавку. Я почув, як він сказав: «Здесь Сігов» і так я довідався про його прізвище. (Чи воно було правдиве, не знаю).

По короткій телефонічній розмові слідчий розпитував мене далі про всякі подробиці, звязані з облогою Львова й німецькими налетами, і я оповідав ще довго про тодішні важкі переживання львівського населення, яке склало в тих днях стільки жертв майна і крови. Було ясно, що все те цікавило в даний момент слідчого куди більше, як моя справа. Нарешті по яких трьох годинах, не скінчивши моїх ґенералій, Сіґов узяв за слухавку і сказав: «Заберіть арештованого!» За хвилину з’явилися знову два поводатарі, взяли мене за рамена, як і передше, і тими самими коридорами й віндою доставили назад до камери, при чому перед самими дверми один з них мене легко зревідував, чи, бува, не взяв я з собою чого зі стола слідчого. Це роблено при повороті зі слідства з кожним вязнем.

Але по дорозі на одному закруті коридору пережив я одну дивовижну подію, характеристичну спеціяльно для тюремного режиму па Лубянці, який подбав не тільки про те, щоб вязень у слідстві був завжди і в кожній ситуації цілковито ізольований від зовнішнього світу, але також про те, щоб він не мав ніколи змоги не то стрінутися з якимнебудь іншим вязнем, але навіть когонебудь побачити. Було так, що коли мене вели назад у камеру, мої сторожі спинили мене на кінці одного коридору й один з них глянув за ріг, а другий гримав мене далі міцно за рамя. Видно, що дальша дорога не була вільна, бо за потисненням невидного гудзика у стіні вона передімною розсунулась і я побачив перед собою у стіні наче шафу. Мене запхали швидко в ту темну шафу, І стіна за мною засунулася. Я став наслухувати І почув приглушені людські кроки. Значить: когось провадили тим самим коридором на