Марія Козіренко - Жуйка

— І чого ти так дивишся? Я розумію — це дивно. Але це правда, — Ахрон спробував заспокоїти Марца.

— Ви тільки одне скажіть — це якийсь черговий винахід, який дозволить світові полетіти під три чорти ще швидше, ніж це відбувається після ПГП?

— Ні, друже. Це я умів завжди. І наскільки мені відомо, це не така вже й дивина на просторах Усесвіту. Дуже зручно, — Ахрон відпив кави й склав руки на животі.

— А що із Джармо? Чи як мені тепер називати...

— Не переживай, із Джармо все гаразд. Живе собі в гуртожитку заводу ЗБК-13, ходить на роботу. Я там навіть особливо не потрібен. Їсть, спить, дивиться телевізор. Якщо залишити без нагляду надовше, то за кілька місяців може навіть одружитися. Тож я не залишаю його надовго, мало там що.

— Так... І що мені тепер робити? Це в голові не вкладається. От дідько! Як мені вас називати — Ахрон?

— Гадаю, доцільно все залишити, як є. Я Ахрон Сол, був ним і буду. Ім’я — це ярличок для тіла, навіщо вносити сюди таку плутанину. Єдине — попрошу на «ти». Ми з тобою давно знайомі, друже. То що? — Ахрон по-хлопчачому тицьнув йому кулаком у плече.

Марцеві було ніяково та дивно.

— Звісно, так. А от скажіть... скажи, Хепін — де вона взялася? Вона, я сподіваюся, не ще одне твоє тіло? — Марц на секунду уявив, якби це було так, і ледь стримав блювотні судоми.

— О, ні, що ти! — Ахрон знову засміявся. — Ні, ні! Вона просто хороша дівчина... Я познайомився з нею на вулиці. Просто йшов до магазину по продукти. І вона повільно йшла по тротуару, час від часу спинялася, набирала почервонілими руками сніг, ліпила сніжки й жбурляла у проїжджаючі машини. Не попадала, щоправда, але це й добре. Я побачив її очі і, знаєш, зрозумів, що давно, дуже давно не бачив таких дівчат, ще з часів моєї, Сола, молодості. Тоді такі зрідка траплялися, а потім взагалі зникли. Я не міг втратити її, це було неприпустимо! Підійшов (маю на увазі, я — Джармо), познайомився...

— Так, це вона мені розповідала. Тепер хоч ясно, чому вона казала: «Він був настільки художник, що я навіть не подумала, що він може до мене залицятися...» Але ж ти — Джармо хіба не хотів її? Вона роздяглася, щоби стати твоєю картиною. Я ж бачив результат — ти мав працювати над її тілом кілька годин.

Ахрон заусміхався, як Чеширський кіт:

— У Ахрона Сола було три дружини, земля їм пухом... Ще одна була у Джармо, як ти знаєш... Звісно, краса не може набриднути, але на той час я мав геть іншу мету.

— Гаразд... — Марц трохи зніяковів, почуваючи після цих слів себе лише зеленим кобельком, який повівся на дівочі чари. — Та я все одно не второпав, навіщо писати на ній записку, навіщо ці зникнення — все це? І коли ми з тобою, тобою — Джармо, познайомились, це теж був якийсь трюк і план?

— Ні. Тут якраз ні. Ми просто зустрілися. Я міг прогулюватися паралельною вулицею, йти в інший бік і вийти з-за рогу трохи пізніше того моменту, коли ти думав, що довкола нікого немає, і почав «грати» на своїй уявній скрипці... Ти не менший дивак, ніж я. Тому ми й зустрілися. Це взагалі дуже хороший приклад когезії високого рівня...

— Що?

— Когезія — це явище, коли молекули однієї речовини притягуються між собою, ця сила тримає їх вкупі. У людей таке теж є.

— Ясно... Та ти не доказав. Ти побачив мене — і що?

— Що-що... Я зрозумів, що ти можеш допомогти мені виправити помилку всього мого життя, я маю на увазі Сола...

— ПГП?

— ПГП.

— А чому ти попередив Хепін, що я прийду, перед тим, як зник? Звідки ти знав?

— Вибач, у мене на кожному поверсі біля ліфта є камери спостереження.

— Гад!

— Я побачив, як ти виходиш із квартири, і сказав Хепін... Завершив її розмальовувати під ранок — десь за годину до твого приїзду. А взагалі, погодься, так іноді буває, що ти думаєш про якусь людину, яку давно не бачив, а потім ніби цілком випадково ви зустрічаєтеся десь на вулиці, в метро.

— Звісно, так буває. Але це вже занадто. Тут усе занадто.

— Саме тому я вже вибачився.

Марц усе ще вдивлявся у старече обличчя Ахрона, намагаючись упізнати в ньому свого друга-художника, але марно. Вони були геть не схожі зовні, та й манери мали різні. Попри це Марц із кожною секундою набував упевненості в тому, що так, саме із ним він стільки разів сидів у цьому будинку, говорив, тинявся сірими вулицями Хака, вантажив до машин картини на виставки і з виставок, переповідав прочитані книжки й гаряче сперечався, якщо Джармо різко висловлювався про здібності якогось письменника чи художню цінність твору. За Сервантеса декілька років тому Джармо навіть ледь не отримав по пиці, коли сказав, що від подвигів Дон Кіхота йому кортить проблюватися і що сам роман — рідкісне лайно, в якому немає жодного смислу, гуманізму, і користі — нуль. У відповідь на це Марц жбурнув у друга важку глиняну кружку, але той встиг ухилитися й послати Марца на хер. На тому й розійшлися. Не розмовляли майже місяць. Марц дочитував Сервантеса, Джармо спокійно писав картини