Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

— Ну?

— Іди ти до біса!— огризнулась вона.

Він сів поруч і знову впився в губи, відкидаючи її на спинку лавки. Вогкі пальці почали нишпорити по тілу, долоня натисла на груди, і за виріз плаття просунулося щось липке. Вона напружилась і відштовхнула його.

Мимо пройшла жінка в темному. На голові в неї була чорна мережана хустина. Пронесла повз них свою тугу й задумане зморщене обличчя...

Єва поправила на колінах плаття. Молодик чекав, відкинувшись на спинку лавки. В нього тремтіла долішня губа, а пальці нервово постукували об дерево.

Дівчина встала й пішла геть. Швидко бігла по вулиці, дрібно вистукуючи підборами. Молодик так і залишився сидіти на лавці серед бульвару, і вона ні разу не озирнулася. Йшла все далі, відчуваючи, що голова їй зовсім прояснилася, а нічна прохолода вмиває обличчя.

Сльози холодили щоки, спливали до рота, і Єва знову побігла. Миготіли довкола сліпі вікна, глухо затулені завісами, і сліпі під’їзди. В одному з під’їздів стояв крихітний песик і ліниво гавкав.

Біля своєї вулиці вона зупинилась і витерла очі. Збудження минало, натомість прийшла втома. Перейшла розбитим кроком вулицю і зупинилася біля свого парадного.

Адам стояв коло широко розчиненого вікна. Місто дихало на нього, блимотіло міріадами вогників, а дахи стелили свої грані, як узори пістрявого килима. В застиглому просторі проклалися хиткі тунелі вулиць, похитувалось небо зі своєю неоглядною чорнотою, і там ледь-ледь помигували іскристі світлячки.

Адам ліг на канапу. Над ним висіли вирізані з журналів красуні з рафінованими усмішками. Він подумав, що кожна з цих красунь приходить увечері до себе і скидає свою усмішку з обличчя, як набридлі тісні туфлі.

Стис кулачиська, аж хрумкнули суглоби. Ніч стояла за вікном, суха і втомлена. Мала принести сон, але його повіки були розпалені.

Жовто тремтіла над головою електрична лампочка, Адам спустив руку до підлоги і вийняв з пачки сигарету. Припалив, але відразу про ту сигарету забув.

Ніч дивилась у вікно, темна й задушлива. Він сів на канапі і майже фізично відчув, як осипає вона на сонні дахи піщинки мороку.

— Ти п’яна?— спитав Адам, сплигуючи на підлогу. Стояв серед помешкання в домашній сорочці та джинсах. Розставив босі ноги і дивився на Єву блискучим поглядом.

— А тобі яке діло?— огризнулась Єва.

Вона зайшла до вмивальні, крутнула кран і плеснула в обличчя водою. Була тепла і пахла іржею. В роті відчувався металевий присмак.

— Де шлялася?— крикнув раптом Адам, високо зводячи кошлаті брови.

Вона розізлилася.

— Іди до біса!— крикнула.— Сама знаю, куди ходжу!

— Що ти знаєш?— Адам стис кулаки.— Це я повинен знати, куди ти ходиш!

— Тю!— Єва й собі звела брови.— Тоже мені папочка знайшовся!

Адам кинувся до неї і схопив за руку. Вона випручалася, і він схопив її за плече. Вона рвонулася від нього щосили, а він вдарив її затиллям долоні.

Єва посковзнулась і впала. Адам люто зупинився над нею, по її тілу проходили корчі ридання.

— Що ти від мене хочеш? Що хочеш?

Дерла нігтями давно нефарбовану підлогу, й Адам нерішуче дивився на її розпластане тіло. Присів навпочіпки й обережно торкнув.

— Єво, — сказав він м’яко. — Не сердься. Ось послухай мене. У нас нікого нема. Ми двоє, чуєш! Ти ж пам’ятаєш матір? Вона наказувала, щоб я дивився за тобою. Ти ж пам’ятаєш матір!— закричав він, округлюючи очі.— Чи ти гадаєш, ще я не люблю тебе? Чи ти гадаєш, що я кинув школу не для того, щоб ти вчилась?.. Я не дорікаю, але хочу, щоб ти була хорошою людиною. Хорошою!— підкинув він угору підборіддя.

Єва повільно звелася, сіла на підлозі й глянула на Адама. У неї були каламутні припухлі очі. Але вона вже не плакала.

— Ти хороший, Данцю, дуже хороший!— сказала вона пошепки й загойдалась у тупому розпачі.— Але й я... Я нічого не зробила поганого...

За вікном нависло темне покривало ночі. Десь горіли ліхтарі і спали тисячі людей. Тисячі ще не спали, бо в них надто багато набралося справ. Сотні актів людського існування, зорі з міста і зорі з неба, людські очі й людські слова, шепіт листя і шепіт закоханих — все це було, сухий вітер обвівав цей навколишній світ і єднав його. Порожні вулиці, позначені пунктирами ліхтарів, сонно тягли свої сірі площини. Єдналися з іншими і зв’язувались у міцні вузли площ. Дихав вітер, і це було наче одне дихання і міста цього, і цього вечора.

— Єво! — сказав Адам, опускаючись на коліна біля сестри.— Подивися на мене. Це я — твій брат Адам!

Я осідлую коридорний стілець, впираюся носками черевиків у темно-коричневі панелі, кладу на телефонний столик лікті й беру трубку. Все обертається з недавнього сну. Як і тоді, коли зістрибнув