Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

свої. Пружинила навколо наповнена їжею й вином юрба; Валя танцювала поруч, молодик у джинсовому костюмі викидав задом і робив широкі колові рухи ногами. Єва відчула, що в неї крутиться голова.

— Вам хтось казав, що ви гарна?— схилився до неї партнер.

Єва засміялася, відкидаючи назад голову.

— Може, вийдемо?— шепнув молодик.

Скрипаль грав, викидаючи смик з незвичайною, навіть несамовитою легкістю. Його обличчя вже не вторило ритмові, він став боком, і його профіль важко темнів. Барабанник ляскав литаврами, і нестерпно завивала труба. Її власник, червонолиций і білявий, роздув щоки і вирячив очі.

— Пізніше,— сказала Єва, коли танець скінчився. Вона з розмаху сіла за столик і раптом вловила Володьчин погляд. Той похмуро сидів у невеликій компанії і дивився на неї вперто й роздратовано. Валя з байдужісіньким виглядом доїдала салат.

— Непоганий салат,— сказала вона.

Єва відкинулась на спинку і раптом уявила Валю старою. Щоки опустилися, наповнені зморшками, ніс утратив свою тужавість, очі стуманіли. Вона ще гарна, ця Валя, ще весела й енергійна, але в обличчі вже є щось із того. З того, що чекає попереду нас усіх.

Євин партнер розповідав анекдот. Вимахував руками, і Валя закочувала очі.

— Єво, — сказав трохи патетично молодик. — Давайте я стану вашим Адамом!

У нього заблищали очі, а губи склались у глумливій гримасі. Єва здригнулася.

— Ха-ха-ха!— зареготала Валя, жуючи тільки-но замовлену котлету по-київському.— У неї брат — Адам!..

Єва мимоволі глянула на естраду. Скрипаль утомлено розглядав залу. В його очах і справді було щось від Адама, може, оця втома й закушування губи?

— Що з вами?— схилився молодик.

— Сп’яніла,— всміхнулася Єва, поправляючи русяве пасмочко, що вибилось із зачіски.

За вікнами стояв розмитий ліхтарями вечір.

6

Адам повертався додому. По сірому хіднику важко ступали його туфлі, вулиця була запорошена перетертою за день курявою — лягала на цоколі, рундучки і дерева. На лавках бовваніли постаті старих. Малий хлопчак, заплющивши очі і витягши руки, ходив довкола лавки, на якій сиділа молода вагітна жінка. Вона випростала ноги і сплела пальці на великому животі.

Підворіття виставляли чорні нутра, в одному з дворів монотонно журкотіла вода. Надмір густе повітря сушило обличчя, курява летіла під електричними ліхтарями, осідаючи на стовпах і наддашках. Адам розстебнув сорочку і зсунув набік краватку. Вуста йому лущилися, і він вряди-годи облизував їх. Мимо пройшла громіздка жінка. В авосьці біліли пляшки з кефіром. Срібні голівки нерівно хитались у каламутному світлі — жінка розтулила від задиху рота.

Адам ішов, вдивляючись у спорожнілі від утоми обличчя. Повернувся й пройшов під Лілиними вікнами: вона не змогла сьогодні погуляти довше. Світліли жовті квадрати; там, за фіранками, — незнайомі люди. Сиділи за столами, вечеряли, читали, дивились телевізора чи просто розмовляли.

Адам глянув угору. Лилося нічне світло, дихали вікна. Жінка з кефіром повернула вбік і сховалась у під’їзді. Ще було видно її круглу спину і пухку, відтягнуту сіткою з білими пляшками, руку. Адам подивився вздовж вулиці. Вона поступово порожніла. Йому захотілося підійти до Лілиного вікна й постукати.

Він прихилився до стіни. Пройшла квітникарка, несучи в руці останнього букета. Очікувала загулялу парочку і роздивлялася навдокіл. Адам ступнув до неї, і жінка від несподіванки здригнулася.

— Скільки?

— Тридцять,— зразу схаменулася жінка.— Всього тридцять.

Адам узяв квіти і швидко пішов вулицею. Його раптом осінило: в цю розпарену ніч тягло глибоким, не зовсім зрозумілим потягом. У ній ворушилися тіні, і це були тіні, які хвилювали його. Відійшли вже в минуле, і вже забувалися їхні не такі давні образи. Побачив серед тих тіней і немолоду жінку з добрими, гарними очима. Прозоро хиталася отам, між тих недалеких дерев, і простягувала до нього руку. Швидко пішов до отих дерев і до жінки, образ якої теж починав стиратись у його пам’яті. Невимовне хвилювання стисло за горло, і він злякався, що може згубити оце одкровення і цей святий трепет.

До цвинтаря він не дійшов. Сів на порожню лавку і обхопив голову руками. Сидів, тиснучи долонями на очі, доки не заспокоївся. Тоді зирнув на годинника — фосфоричні стрілки показали, що вже пізно.

7

Позаду лишилася задуха кафе, Володьчин погляд, навіть обличчя скрипаля, що під кінець вечора дивився на публіку захмелілими оченятами. Бруківка, будинки й асфальт випромінювали сотні невидимих теплових променів. Євин супутник обійняв її за плечі, і від цього стало ще задушніше. Вона спробувала звільнитися, але до неї звисло важке обличчя:

— Ну чого?

Покірно пішла. На вулицях було майже порожньо, щось оповідав молодик, але Єва не слухала. Хміль навалювався на неї, і важко ставало дихати.

— Послухай, забери руку,— сказала вона.— Душно!

Молодик зняв руку, йому також було гаряче. Чула його уривчасте дихання, дух розмореного тіла; довкола пливли нічні вулиці, і кроки їхні голосно відлунювали.

Молодик зупинив її на бульварі. Єва подалась уперед і відчула м’ясисті мокрі губи. Зіштовхнулися зуби, і щось гаряче заплеснуло дівчину. Кволо вперлася руками, але молодик легко зламав цей її опір.

— Ходім до мене!— зашепотів він.

Єва сіла на лавку і закрутила головою.