Алессандро Кампі - Муссоліні

марнослів’я) багато в чому стикувався з патріотично-підривною традицією італійського Рісорджименто та з традицією національно-демократичного радикалізму, хоч яких різних проявів вони набували, скажімо, у творах «тоталітарно-революційного» Мацціні9, у гарібальдійців, у Пізакане, у досвіді Кріспі, у проповіді Оріані та взагалі в багатьох антиджоліттівських творах на початку століття. Муссоліні немов увібрав у себе цю традицію, об’єднану міфом про «італійську революцію», зміцнив її своїм досвідом, набутим у період соціалістичного навчання, сублімував у момент вибору революційного інтервентизму та, врешті-решт, трансформував і певною мірою втілив у життя, заснувавши фашизм.

Для доповнення й ускладнення картинки згадаймо ще один елемент політико-інтелектуальної біографії Муссоліні, тлумачити який винятково під знаком приховувань і свідомих фальсифікацій буде помилкою. Йдеться про те, з якою наполегливістю протягом всіх своїх політичних перипетій він керувався політично-революційною теоретичною базою: суто через смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу, як це часто відбувалося за роки диктатури на приватних зустрічах і під час публічних виступів (згадаймо деякі пасажі діалогів із Людвігом); поступаючись інколи сентиментальності та ностальгії (як свідчать, наприклад, монологи, записані Івоном де Беньяком у період між 1934-м і 1943 роком, сповнені спогадами та цікавими розповідями про роки його революційної молодості); чітко усвідомлюючи, що легітимність режиму залежить від революційного статусу, який він надавав режиму через свою риторику; суто з тактичних міркувань, як наприкінці 1930-х років, у період тоталітаристського й антибуржуазного розвороту режиму; на догоду новій ідеологічній доцільності, як це сталося в період існування Італійської соціальної республіки, коли він схаменувся й перетворився на ультралівого. Адже Муссоліні насправді був переконаний у тому, що з таким досвідом він утілював важливий етап революційної історії Італії («Ті невеликі залишки революційності, що зберіг у собі соціалізм, ті інноваційні ідеї, що їх італійський комунізм підштовхнув до самих узбіч громадськості, і досі мають ім’я: моє»)10. Урешті-решт, у ньому завжди жило амбітне переконання в тому, що досвід фашизму – це недосконалий, а отже, невдалий прояв його власних і зовсім не ренегатських революційних ідеалів11.

Звичайно, проблема того, чи взагалі можливо й наскільки можливо класифікувати Муссоліні під кутом зору політичної революційної традиції двадцятого століття, перевищує суто біографічний аспект і виводить нас на більш масштабну історичну проблему загальної, всебічної характеристики політичної історії цього сторіччя. Сьогодні, коли врешті-решт усі ідеологічні та моралістичні значення терміну «революція» відійшли у минуле, коли прижилася думка (насправді, не зовсім революційна), що цей термін не можна автоматично асоціювати з такими поняттями, як «щастя», «емансипація», «визволення», «воля», «рівність», коли революція нарешті визволилася від «революційного містицизму», можна погодитися з французьким істориком Франсуа Фюре, на думку якого фашизм Муссоліні, як і ленінізм, був проявом «революційного завзяття» – визначальної риси політичної історії ледь розпочатого століття; звідки й переконання, що завдяки регенераційному струсу політики та звабливій силі ідеології можна дати життя новій моделі соціально-політичного ладу, вибудувати нове суспільство на руїнах суспільства буржуазного12.

Таке «завзяття» довгий час працювало як карстовий потік у надрах європейської історії на зламі XIX і XX століть, з одного боку, роз’їдаючи довіру та підриваючи роботу ліберальних політичних інститутів, а з другого – зваблюючи не тільки інтелектуалів і культурних діячів, а й народні маси, що не мали широкого виходу до політичних підмостків.

Тільки-но гирло цього потоку дісталося поверхні й почало сприйматись як повалення ліберальної системи та демократичного політичного устрою, воно природним чином зістикувалося з багатьма паростками: одним із них був Муссоліні.

«Революціонерами народжуються»13

Політико-інтелектуальна біографія молодого Муссоліні була типовою для революціонера початку століття: безумовно, суперечлива й не позбавлена двозначності, не така вже й несхожа на біографії багатьох його ровесників. У наших очах вони такі ж сумбурні, поламані, позбавлені цілісної політико-культурної логіки14, а тому показові для цього унікального і з багатьох причин неповторного періоду політичної історії Італії й усієї Європи взагалі, що був сповнений культурними експериментами, систематичними обговореннями традиційних політичних форм та пошуком нових політико-ідеологічних сполучень і способів організації влади.

Але як народжувалось і розвивалося «революційне завзяття» дуче, крізь які впливи та навантаження цьому завзяттю довелося пройти? Велику увагу біографи приділяли «романьольському походженню», тобто факту народження та зростання дуче в регіоні, що історично перебував на перетині великих політичних пристрастей.

«Романьольське походження» як специфічна риса особистості молодого Муссоліні – «найроманьолішого з усіх романьольців»15 – і як вирішальний фактор для розуміння багатьох аспектів його політичної зрілості стало справжнім інтерпретаційним штампом, що навмисно підживлювався ним самим, а також різною мірою, але без критичних зауважень – багатьма дослідниками. Саме тому Де Феліче був вимушений якщо не спростувати, то хоча б зменшити аналітичну цінність цього фактору. Адже, на думку Де Феліче, вирішальний вплив на кар’єру Муссоліні – революційного агітатора та політичного лідера справили скоріше десять років, проведені в Мілані, від 1912-го до 1922-го, ніж ті двадцять п’ять років, коли він практично не виїжджав з Романьї. Звеличення ролі романьольського коріння в політико-екзистенційному становленні майбутнього диктатора ризикує розвіятись як «літературний і псевдофольклорний штапм»16: «якщо ми захочемо виділити в Муссоліні психологічну складову місцевого походження, то його краще назвати міланцем, ніж романьольцем»17.

Навіть за небезпеки послизнутися на риториці квасного патріотизму не можна відкидати роль романьольського коріння у становленні особистості Муссоліні, немов це незначний або, ще гірше, оманливий аргумент. Для цього існують щонайменше дві причини. Перша – характерна для політичної культури нашої країни – стосується тієї важливої ролі, яку в італійській історії відіграють регіональні культури та належність до тієї чи тієї місцевості. До сьогодні регіональність залишається вагомим фактором, який напрочуд слушно пояснює, звідки береться та непричетність, з якою італійці часто сприймають власну національну ідентичність, – адже здебільшого вона походить від відчуття «своєї дзвіниці», своєї малої батьківщини всупереч належності до державно-національної спільноти. Під цим кутом зору життя Муссоліні не стало винятком, хіба що воно виставило цю цінність у негативному світлі, якщо вважати, що завдання «зробити італійців» – до речі, споконвіку притаманне ідеології керівних класів Італії – стало однією з головних цілей політики Муссоліні (точніше, завданням, на якому він повністю зосередився після приходу до влади).

Друга причина – більш важлива з точки зору політичної історії та ідеологічного розвитку – повертає нас до напружених соціальних хитросплетінь, до політичних та ідеологічних течій, що панували в Романьї на зламі XIX та XX століть в унікальному