Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

— А от я не радий, — промовив він. — Та нічого не можу зробити. Здається, вам подобається бути атеїстом, тому ви можете вірити у що заманеться. А я… Бог свідок, я хотів би, щоб Він таки існував. Та Його немає. Така вже моя доля.

Раптом їм усім стало моторошно, вони зрозуміли, що до їхньої групи, яка зупинилися біля кабінету містера Вінда, нечутно і непомітно приєднався ще один чоловік. Ніхто із співрозмовників не міг сказати, як давно цей четвертий стояв біля них, та він виглядав так, ніби поштиво і несміливо дочікується можливости сказати щось дуже важливе. Присутні були схвильовані суперечкою, і в якусь мить їм видалося, що незнайомець виринув з-під землі, ніби гриб. Зрештою, він навіть був подібний на великий чорний гриб: невисокий, оцупкуватий і незугарний, у великому чорному капелюсі. Схожість була б ще більшою, якби справжні гриби мали звичку носити безформні й обшарпані парасольки.

Секретар здивувався також тому, що незнайомець виявився священиком. Та коли він звернувся до Фенера, повернувши до нього своє кругле обличчя, яке виглядало з-під круглого капелюха, і простодушно запитав, чи містер Ворен Вінд у себе, то секретар відповів ще роздратованіше, аніж кілька хвилин тому.

Однак священик виявив наполегливість.

— Мені справді дуже важливо побачити містера Вінда, — сказав він. — Можливо, це видасться дивним, та це все, що мені потрібно. Я не хочу з ним розмовляти. Я просто хочу переконатися, що він у себе в кабінеті, і що його можна бачити.

— От я вам і кажу: він у себе в кабінеті, але бачити його не можна, — відповів Фенер, і відчувалося, що його роздратування постійно зростає. — Що це означає — «переконатися, що він у себе в кабінеті»? Звичайно, він у себе. Ми залишили його там кілька хвилин тому і відтоді не відходили ані на крок від дверей.

— Добре-добре, я лише хочу переконатися, що з ним все гаразд, — уперто продовжував священик.

— А в чому річ? — роздратовано запитав секретар.

— Річ у тому, що в мене є серйозні, я б навіть сказав, поважні причини, сумніватися у тому, що з ним справді все гаразд.

— О Господи! — з люттю вигукнув Вендем. — Напевно, знову йдеться про якісь забобони.

— Здається, мені варто все пояснити, — серйозно промовив священик. — Виглядає на те, що ви не дозволите мені навіть заглянути у шпарку, поки я не розповім вам усю історію.

Він якусь мить помовчав, а потім продовжував, не звертаючи уваги на здивовані обличчя присутніх.

— Я йшов вулицею вздовж колонади і раптом побачив обірванця, який вибіг з-за рогу на дальньому кінці «Півмісяця». Він біг Мені назустріч. Я роздивився цю велику кістляву постать і впізнав знайоме обличчя. Це було обличчя одного ірландця, якому я свого часу трохи допоміг. Його імени я не називатиму. Коли він помітив мене, то хитнувся і вигукнув: «Святі угодники, отче Бравне, та це ж ви! Але й налякали ви мене! Це ж треба — зустріти вас саме сьогодні!». З цих слів я зрозумів, що він скоїв щось недобре. Зрештою, він недуже мене злякався і відразу ж почав розповідати. А розповів мені ірландець дуже дивну історію. Спочатку він запитав мене, чи я знаю Ворена Вінда, я відповів, що ні, хоча насправді мені було відомо, що той живе у цьому будинку. Тоді ірландець продовжував: «Вінд вважає себе ледь не Господом Богом, та якби він почув, що я про нього кажу, то взяв би й повісився». І він кілька разів це істеричко повторив: «Так, він узяв би й повісився!». Я запитав, чи він не зробив нічого поганого цьому Вінду, а той відповів мені дуже дивно: «Я взяв пістолет і зарядив його не кулею чи шротом, а прокляттям». Як я встиг помітити, потім він пробіг перевулком між оцим будинком і стіною, тримаючи в руці пістолет з холостим зарядом, а потім вистрілив у стіну, ніби це мало б завдати якоїсь шкоди будинкові. І ще він додав: «Я прокляв його страшним прокляттям, я побажав йому, щоб пекельна помста схопила його за ноги, а Боже правосуддя — за волосся, і щоб вони розірвали його навпіл, як Юду, щоб навіть його духу більше не було на цій землі». Зараз не важливо, про що я ще розмовляв з цим бідолашним, та коли ми попрощалися, він дещо заспокоївся. А я обійшов будинок, аби перевірити його розповідь. Неподалік під стіною лежав старий іржавий пістолет. Я досить знаюся на зброї, щоб зрозуміти — пістолет був заряджений лише дрібкою пороху. На стіні залишилися лиш кілька плям і жодного сліду від кулі. Цей постріл не спричинив жодної шкоди, крім прокляття, кинутого у небо. Ось тому я прийшов сюди, аби дізнатися, чи з містером Вореном Віндом усе гаразд.

Фенер посміхнувся.

— Можу вас запевнити — з ним усе гаразд. Якихось кілька хвилин тому ми залишили його в кабінеті, він сидів за своїм столом і писав. Містер Вінд був у кабінеті один, приміщення височить над вулицею на висоті сто фунтів і розташоване так, що туди не сягне жоден постріл, навіть якби ваш знайомий стріляв справжніми кулями.

— І все ж таки, — серйозно промовив отець Бравн, — я хотів би зайти і поглянути на нього власними очами.

— Але ви не зайдете, — різко заперечив секретар. — Господи милостивий, та невже ви справді вірите у прокляття?!

— Ви забуваєте, — кепкуючи, сказав мільйонер, — що вельмишановний джентльмен саме займається тим, що роздає благословення та прокляття. То у чому річ, сер? Якщо з допомогою прокляття його послали у пекло, то чому б вам не повернути його звідти з допомогою благословення? Яка користь від ваших благословінь, якщо вони не спроможні перемогти одне прокляття якогось бездомного ірландця?

— А хіба сьогодні ще хтось вірить у щось подібне? — запротестував уродженець Заходу.

— Гадаю, отець Бравн вірить багато у що, — продовжував Вендем, який усе ще був роздратований візитом у Вінда та цією суперечкою. — Отець Бравн вірить, що відлюдник перетнув річку верхи на крокодилі, викликавши його невідомо звідки з допомогою закляття, а потім наказав крокодилу здохнути, і той слухняно здох. Отець