Іван Семенович Левицький - Поміж ворогами

ждали їх на ґанку млина. Луки повилися на низині. І панич, і панна пішли стежкою поза лозами й щезли з очей.

Ватя була надзвичайно рада, зоставшись на самоті з Леонідом Семеновичем. Вона почувала його гарячу міцну руку під своєю рукою і була ладна йти з ним далеко, була ладна гуляти хоч до вечора. Пробувши довго на селі й давно не бачивши паннів, Леонід Семенович був радий побалакать з Ватею й позалицятись до неї. Він розмовляв з великою охотою. Ваті здалося, що його розмова тепер була щиріша; в розмові виявилась більша прихильність до неї, ніж передніше. Вона так бажала почути од його слово любові, слово кохання… Час був такий сприяючий. Сонце наче сміялося радісно. Вода мліла в берегах синіми фарбами. Ваті хотілось говорити про кохання, про свої гарячі почування, говорить і впиватись тією солодкою розмовою без міри, без краю. Тиха на вдачу, непроворна й ніби байдужна, вона затаювала в своєму серці палкі почування, затаювала серце гаряче, як було гаряче й пекуче те сонце, що обливало її вогнем на безвітрі.

- Який тут простір на цих рівних луках, між півкругами гір! Яке гарне місце! - говорив Леонід Семенович.

Ватя й не глянула на ті луки, неначе їх і не бачила. Вона тільки чула його голос, дзвінкий, аж трохи різкий, і мовчала.

- Казали ви, що вас нудьга бере на селі. Тепер і я, пробувши два місяці на селі, добре втямив, що ви казали правду. І мене вже нудьга бере, хоч і я зріс на селі, а мій панотець з простих селян. Як зустрінусь з просвіченим чоловіком, то в мене аж душа радіє. Одбився я од села… - говорив Леонід Семенович.

Ватя тепер тільки почала зважливо прислухаться й постерігать тяму в його розмові.

- І я не люблю села. Я по своій вдачі міська людина. В місті менше клопоту: нема там цього клопотливого сільського господарства, тих поганих полів, овець, свиней, курей, гусей, - сказала Ватя.

- Зате ж в місті коні добрі, хоч нема волів та овець, - сказав Леонід Семенович.

- От коні я люблю, та ще й добрі, прудкі. Я люблю прудку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух забивало, - сказала Ватя.

- Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сестри, пару робочих шкап, і я насилу допхався до Горобцівки. Од цих коней не заб'є духу, бо вони біжать підтюпцем, - сміявся Леонід Семенович.

- Чи давно бачились з Антосею? Як вам подобається Антося? - спитала Ватя якось несподівано й скоса зирнула на Леоніда Семеновича.

Йому стало ніяково; він замішався й не одразу одповів.

- Так собі… Весела й проворна… і щира людина. Ви любите її? Вона ваша приятелька? - спитав Леонід Семенович.

- Так собі… добра сусіда й знайома, - знехотя обізвалась Ватя, - мені здалось, що вона вам подобається.

- Подобається мені, як усі гарненькі, проворненькі панни, - сказав Леонід Семенович. - От тепер, так я дійсно знаю, що мені гарно з вами отут гуляти.

Ваті стало легше на душі. Вона зраділа й з великою цікавістю ждала, чи не признається він, що її любить. Але Леонід Семенович мовчав. Ватя трохи зобідилась.

- Чи не час нам вертаться назад? Тато й мама, мабуть. ждуть мене та сердяться, - помовчавши, обізвалась Ватя.

Вона повернулась назад і пішла по траві, по густому бадиллі, що росло попід лозами. Од потоптаних та пом'ятих польових васильків пішли гострі пахощі. В Ваті од того духу, од спеки, од свого палкого почування почала морочиться голова.

Леонід Семенович скинув капелюш. Духота в березі стояла страшенна. Ватя непримітно прикрила зонтиком Леонідову гарячу голову. На його щоках виступили рум'янці. Вона почувала його гарячу руку під своєю рукою: його рука пекла її, ніби огнем.

Леонід Семенович постеріг, що вона його любить, але він прислухався до свого серця й почутив, що не може одповідать на її гаряче почування. Ватя його зацікавила тутечки на селі, серед сільської тиші та спокою, але те почування неглибоко прийнялося в його серці.

Вони зійшли на берег річки. За річкою вони побачили, що о. Артемій, Сусана Уласівна, писар з писаршею сидять на ґанку млина й балакають з людьми. Ватя потихеньку вийняла свою руку з-під Леонідової руки: вона боялась сільського поговору.

Сусана Уласівна кивнула до Ваті зонтиком.

- Он мама мене кличе. Мабуть, час вертаться додому, а я оце загулялась з вами.

- З вами гулять нескучно, та шкода, що нам трапилось недовго погулять, - сказав Леонід Семенович.

- Заїдете до нас чи просто вернетесь додому? - спитала його Ватя, йдучи через греблю.

- Спасибі вам! Коли я вам не обрид, то заїду, - сказав Леонід Семенович.

- Ви мені обридли? - аж крикнула Ватя. - Чого ж це вам так здалося, що ви мені обридли?

Вона трохи не прохопилась, що любить його, але її несміливість застерегла її зачасу і вдержала. Тим часом їй дуже забажалось таки присікаться та допитатись в Леоніда Семеновича, чи вона подобається йому. Вона наводила його на ту думку.

- Хто його зна… Часом здається, що ти не обрид людям, а потім буває, що й обрид, - плутав Леонід Семенович. - Бачите, людей трудно вгадати. Кожна людина інколи, часом… стає загадкою.

- Ми усі будемо дуже раді, як ви будете одвідувать нас частіше. Тато вже старий чоловік, але завжди буває радий гостям і таки любить побалакать з ними про політику.

«І таки добре настирається з тією політикою!» - подумав Леонід Семенович.

- От вже й кінець нашій гулянці. Он мене ждуть! - якимсь смутним голосом заговорила Ватя, і в її голосі почулася жалісна нотка, бо в її вдачі було багато природженої журливості.

- Час нам додому! Прощайте! Спасибі вам за хліб за сіль! - говорив о. Артемій до господарів.

- Та й вам спасибі, що потрудились та побалакали а нами, - дякував дід Яків.

О. Артемій сів в екіпаж, попліч а ним вгніздилась Сусана Уласівна. Ватя попрощалась з усіма й притулилась на лавочці проти матері.

- Приходьте ж до нас! Не забувайте нас! - крикнув о. Артемій з екіпажа до Леоніда Семеновича.

Панич скинув капелюш і поклонивсь, не зводячи очей з Ваті. Ватя ловила його бистрий погляд і одповідала поклоном йому одному. Коні шарпнули й сховались за крутою повороткою.

Уся компанія мірошників та млинарів вернулася ще до млина й заново сіла за столи. Дід Яків аж теперечки скинув свиту. Чарка знов пішла кругом