Іван Семенович Левицький - Поміж ворогами

- Мене обминайте, - сказала Ватя, - нехай за мене вип'є панич: панни не п'ють горілки; не так, як дівчата.

- А може, хоч трошечки пригубите: тут же все свої люде, чужих нема. Випийте хоч півчарочки! - прохав Лесько.

- Ще вп’юся та й буду п'яна. Ні, нехай вже вип'є за мене панич, - одмагалась Ватя.

- Як панич, то й панич! Я до того торгу й пішки, - сказав Леонід Семенович і, взявши чарку з Ватиних рук, випив до дна, ще й махнув чаркою вгору. Краплі впали на стіл.

- Це щоб на сльози не зоставалось! - сказав Леонід Семенович.

- Це добрий знак. Нащо ті сльози здалися людям, - обізвакся дід Яків.

Усі сиділи мовчки. Майстри й рота не роздявили. Розмовляли тільки о. Артемій та Лесько. Подали на закуску варену рибу, а після риби - борщ. Чарка знов пішла кругом стола. Усі повеселішали, стали сміливіші й розговорились. Майстри й селяни перестали церемониться й почали і собі розмовляти стиха. Усі говорили, щось розказували, і один одного не слухав, а провадив своє. Матушка тільки куштувала кожної страви й не їла. Ватя почувала, що в неї на радощах пропав апетит. Леонід Семенович був голодний і без церемонії уплітав борщ, аж за вухами лящало. Як подали печене порося, він навіть закотив рукави по-простацькій.

Ватя, глянувши на його, і собі розохотилась і почала вдавать з себе простеньку дівчину. Вона й собі позакачувала рукави, поклала на тарілку шматок поросятини з начинкою й заходилась їсти ніби з великою жадобою. Але вона прикидалась: апетит в неї зовсім пропав. Вона й забулась, що сидить в млині за одним столом з мужиками, з якимись майстрами. Оригінальність картини, гарна, ясна, весела година, розмова молодого панича - все це розважило її й розвеселило. Вона посвіжішала на виду од кохання.

- А ви на вакаціях таки добре поздоровшали, - обернулась Ватя до Леоніда Семеновича й глянула йому просто в вічі.

Леонід Семенович і справді поповнішав. Щоки стали наливаться. Гарне чоло з високими бровами, незагоріле й блискуче, біліло в сутіні. Леонід Семенович змужнів, вилюднів і неначе трохи підріс.

- Цілі вакації байдики б'ю без роботи. Хоч-не-хоч, то поздоровшаєш. От поїду до Києва, то доведеться занидіти, схуднуть та змарніть од роботи, - сказав Леонід Семенович.

- Ви щасливі, що в вас є робота, та ще й наукова. А я й працювала б коло науки, та горенько, що дівочих курсів нема, - сказала Ватя.

Це вона сказала так собі: вона не дуже любила науку; і хоч би ті курси й були, вона б на їх не пішла.

- То можна й дома завести курси, коли ви любите науку, - сказав Леонід Семенович.

- На який спосіб? - спитала Ватя.

- Накупіть книжок, та більше наукових, та й вчіть їх потрошку, помаленьку. Але, сказати по правді, і нам не дуже подобається прилягать коло науки. Вже аж надто її багато в нас. Я б любив науку, якби її було вдвоє менше. Чи то мало в нас таких, що працюють коло науки ради шматка хліба, а не для науки. Як подобається вам цей обід, ця обстава? - спитав Леонід Семенович.

- Сказати по правді, я вперше оце обідаю, сидячи на лаві з простими людьми… Мені це здається дуже оригінальним і через те мені подобається. Мені все здається, що я сиджу в опері, що це грають на сцені якісь ролі майстрів, мірошників. Он, дивіться, як у тих віконцях під помостом нанизу миготить прудка вода! Як воно виходе театрально. Справдешня декорація! Чисто сцена в театрі!

Леонід Семенович глянув проти себе. Під помостом і справді видно було через двоє віконець нанизу, призначених для валів, як вода прудко бігла, булькотіла, підскакувала, неначе одна хвилька доганяла другу, гралася, бігаючи навперейми та наввипередки.

- Ви, мабуть, любите театр? - спитав, в Ваті Леонід Семенович.

- Дуже люблю. Як тільки буваю в Києві, то з своїми знайомими доконешне хоч раз побуваю в театрі, - сказала Ватя й почала розмову про артистів та артисток.

«Одже ж йдеться до того, що й сестра моя, сільська писарша, ще заговорить за театр та за артистів», - подумав Леонід Семенович, уплітаючи поросятину.

Молодиці вештались, приймаючи з стола позамазувані тарілки та ставлячи на стіл чисті. Панас Марченко, рівний станом, чорнявий, довгобразий, з чорними очима, порядкував, ходив кругом стола, наливав в чарки горілки, в стакани пива. Розмова ставала все голосніша. Старий майстер, сидячи поруч з Леонідом Семеновичем, оповідав йому, де він ставив млини і як ставив; але Леонід Семенович сливе не слухав його. Дід Яків, випивши кільки чарок горілки, почервонів на виду. На йому була важка свита. Піт аж котився потьоками по його щоках, бо в млині стояла духота.

Після печені молодиці подали узвар. Ватя набрала собі в тарілку узвару і їла ніби з великим смаком; але це в неї виходило дуже роблено. Обід наближався до кінця. Усімбуло душно, усі аж умлівали од духоти. О. Артемій взяв чарку й підняв вгору.

- Дай же боже, щоб ваша спілка була помирлива й жила в згоді та в мирі, не так, як та, що держить старий млин, - промовив о. Артемій.

Усі засміялись. Усі знали, яка колотнеча, яке змагання коїлося між спільниками старого млина, котрі тільки те й робили, що змагались та позивались.

- Ні, в нас цього не буде! Ми люде мирні, - обізвався Лесько.

- Дай боже! - сказав писар. - То й нам в волості буде менше роботи..

О. Артемій встав з-за стола й подякував хазяїнам. Усі заворушились і встали. Ватя й Леонід Семенович і собі встали й вийшли з млина.

- Ходім подивімся на греблю! - сказав Леонід Семенович до Ваті. - Тут така духота, що й дихати трудно.

- Ходім проходимось, бо я дуже засиділась на цупких млинових кріслах, - сказала Ватя й засміялась,

Вони пішли по греблі, ступаючи з самого краєчку по сухій смузі глини та піску. Серед греблі вода пролизала рівчак, в рівчаку стояла вода. Леонід Семенович перескочив швидко через воду й подав Ваті руку. Вона вхопилась за його руку й легенько й собі перескочила. Обоє вони перебігли греблю й вибігли на пригорок, а потім вибігли на рівну луку. Лука слалася, як скатерть, понад берегом закрученої річки, а по другий бік річки стояли кручі та гори. Ватя й Леонід пішли по зелених луках, забувши, що о. Артемій та Сусана Уласівна