Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

тогочасної внутрішньополітичної боротьби «правих» (Бухаріна та його однодумців) нерідко зображували такими собі «лібералами». Але вони теж були віддані ідеї однопартійної системи, теж прагнули жорсткого обмеження ринкової економіки (з перспективою остаточної її ліквідації) й убачали в «куркулеві» «класового ворога». Отже, тут серед вищого партійного керівництва ніяких принципових незгод не спостерігалося. Сперечалися про інше: як довго ще мали існувати ринкові відносини із селянином і приватна власність на землю, в якій мірі їх належало обмежувати державними заходами і в який спосіб нарешті покласти їм край.

І коли щодо стратегічної політики фракції-суперниці, повторимо ще раз, порозумілися від самого початку, то в питаннях щодо тактичних підходів (а також тональності веденої полеміки) вони досить гостро сперечалися. При цьому висувалися й думки, аж надто ризиковані з точки зору марксистсько-ленінських ортодоксів. Так, Бухарін зробив справді «ліберальну» заяву (цит. за газетою «Правда» від 24 квітня 1925 р.): «Наша політика стосовно села повинна розвиватися в напрямі послаблення, а частково і заборони багатьох обмежень, що гальмують зростання заможного й куркульського господарства. Селянам ми маємо сказати: “Збагачуйтеся, розвивайте свої господарства й не бійтеся, що на вас накладуть обмеження”. Як би парадоксально це не виглядало, ми повинні розвивати заможні господарства, щоб допомогти незаможному селянинові й селянинові-середняку».

Як бачимо, один із лідерів партії апелював не просто до заможного селянина, а до «класового ворога» — «куркуля»! І пояснював це інтересами піднесення виробництва (так само, як це робив свого часу Ленін, фактично апелюючи до капіталіста). При цьому Бухарін підкреслював: побоювання, що «куркуль» за таких сприятливих умов створить клас «нових панів», не мають під собою жодних підстав, а тому в ніякій «другій революції» на селі немає потреби.

Певна річ, заклик Бухаріна «збагачуйтеся!» виявився настільки неприйнятним для партії, що вже восени 1925 р. він змушений був зректися його. Однак це невдале (бо надто відверте) формулювання точно виражало глибинну суть непу. Більше того: Бухарін добре бачив, що прагнення сполучити два суперечливі методи — поступок і репресій — лише призводило до становища, коли селянин не наважувався покрити дах своєї хати бляхою, щоб його, бува, не оголосили «куркулем», а сільськогосподарські машини купував потай від комуністів.

Бухарін та його прихильники гадали: протягом більш-менш тривалого часу селянина можна переконати в перевагах колективізації, хоча й здавалося абсолютно ясним, що ніхто із селян ніколи добровільно на це не зголоситься. До речі, в цьому був переконаний сам Ленін (і висловив таке переконання у своїй оцінці «середняцьких» мас). Тож ленінська позиція — навіть у щонайм'якшому формулюванні — щодо селянства неодмінно передбачала, а то й просто вимагала застосування економічного чи якогось іншого тиску. Таку ж саму позицію займали і «праві». Справа полягала лише в тому, в якій мірі й коли вдатися до цього тиску.

Хоча Бухарін пізніше заявляв, що куркулів «можна переслідувати коли й як завгодно», на висвітлюваному зараз етапі він, здається, припускав існування куркульських кооперативів, які «в оточенні» державних банків і державного промислового сектора змушені будуть конкурувати — із дедалі гіршими для себе перспективами — з кооперативними організаціями інших селянських соціальних груп. Отже, кооператори-куркулі не матимуть іншого виходу, як інтегруватися в соціалістичну економіку, де вони в будь-якому випадку залишатимуться «чужорідним елементом». Бухарін твердив: ця «інтеграція» фактично означатиме усунення «капіталіста-куркуля», оскільки кооперативи якраз і повинні були розгромити його в той самий спосіб, в який соціалістичний сектор мав розчавити «дрібного капіталіста-непмана».

Позицію в даному питанні «лівих» — уже позбавлених реальної влади, але все ще здатних впливати на хід подій — репрезентував Преображенський. На його думку, шлях до прогресу пролягав через індустріалізацію: тільки в разі її здійснення соціалістичний сектор міг здолати несоціалістичне село. Формула «первісне соціалістичне нагромадження», вперше висловлена Троцьким, приголомшила «правих» тим, що в ній містився натяк на «експлуатацію» селян (із цього приводу Преображенський навіть ужив стосовно них вираз «внутрішня колонія»). Однак у кожному разі гроші на індустріалізацію могло дати тільки населення, і з цього погляду сільське господарство виглядало найбільшим і найефективнішим джерелом.

В Японії кінця XIX — початку XX ст. до 60 % сукупних селянських доходів ішло — у формі податків та орендної плати — на фінансування промисловості, але, незважаючи на це, через уміле стимулювання сільськогосподарського виробництва воно не тільки не спадало, а, навпаки, нарощувалося (в період між 1885 і 1915 рр. продуктивність праці японських селян зросла вдвічі). Преображенський теж уважав: розміри оподаткування селян в СРСР мали збільшуватися з урахуванням додаткової продукції, отриманої шляхом поліпшення засобів обробітку землі. Бухарін заперечував проти цього, доводячи: ідея «експлуатації села» помилкова навіть в економічному відношенні, оскільки селянство — якщо йому взагалі судилося вижити — повинно було виступати в ролі ринку для промислових товарів, які в інтересах підтримання належного рівня промислового виробництва мали надходити на цей ринок безперервно. Власне, Троцький (і «ліві» взагалі) теж не відмовляли селянам у праві купувати предмети першої необхідності — сірники, мило, парафінові свічки тощо. Таким чином, погляди «лівих» і «правих» у цьому питанні не дуже розбігалися.

Далі, Бухарін наполегливіше за своїх опонентів обстоював думку про вирішальне значення швидкого розвитку державного сектора. Мабуть, спочатку він гадав, що завдяки своїй уявній природній перевазі соціалістична промисловість повинна автоматично зробити ривок уперед, та на початок 1926 р., здається, усвідомив необхідність прискорення розвитку промислового виробництва. На його думку, основний тягар капіталовкладень для цього мало взяти на себе село. Але, як гадав Бухарін, селянин не прийме соціалізму, аж доки той не доведе своїх економічних переваг. Поки що ці переваги виглядали вельми гіпотетично, а отже, годі було й сподіватися на швидку зміну свідомості селян, глибоко закоріненої в класових економічних відносинах. Однак і в даному питанні якихось особливих розбіжностей між «правими» й «лівими» не існувало. Наприклад, Троцький уважав: найкращий спосіб подолати диспропорції між цінами на промислові товари й сільськогосподарську продукцію полягає у підвищенні ефективності промислового виробництва. Твердячи про поглиблення «класової диференціації» на селі та «зростання куркульського шару», Троцький разом із тим був певен: в умовах належного керівництва зростанням промисловості можна «запобігти процесові класової диференціації селянства і нейтралізувати її наслідки». І взагалі «ліві» вважали, що індустріалізація обов'язково має супроводжуватися колективізацією, а сама колективізація, у свою чергу, може здійснитися лише в ході індустріалізації (із цією тезою цілком згодні деякі сучасні радянські дослідники, котрі певні, що вона була реалізована на практиці).

Отже, все ще говорячи про «спілку» із середняком, «ліві» водночас почали наголошувати на переважанні інтересів пролетаріату. Так само вони не наполягали на примусовій колективізації, бо вважали: селянин-одноосібник і навіть