Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

цього, був зустрінутий вороже, однак, по-перше, у воєнному відношенні його підготували краще, ніж попередні, а по-друге, цей режим удався до ефективних політичних маневрів, зокрема, уважно поставившись до питання української державності (переважно в тих площинах, які не стикалися з чітко вираженим антикомунізмом).

У грудні 1922 р. все ще формально незалежні Україна, Закавказька Федерація й Білорусія увійшли в новий Союз Радянських Соціалістичних Республік. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) оголосив політику «коренізації», яка в Україні дістала назву «українізації». Таким чином, уперше від XVIII ст. питання захисту й розвитку національної мови та культури були піднесені в Україні на державний рівень і здобули статус першочергових.

На відміну від Росії, в Україні тоді інакше ставилися до колишніх політиків — опонентів радянської влади. З еміграції на батьківщину почали повертатися видатні письменники та вчені, — навіть ті, що свого часу активно підтримували Центральну Раду або входили до її складу. Серед них були видатний історик Михайло Грушевський (колишній голова Центральної Ради), інші провідні державні й військові діячі УНР. Одночасно були помилувані кілька українських есерів, засуджених у 1921 р. до короткотермінового ув'язнення. Вони навіть дістали різні відповідальні посади. Так, колишній прем'єр-міністр УНР Всеволод Голубович став головою Української Вищої Ради Народного Господарства, а інші очолили менш важливі ділянки культурного й господарського будівництва. Чимало українських політиків добільшовицьких режимів зайнялися наукою. А колишнього голову Директорії Володимира Винниченка прийняли до комуністичної партії, ввели до складу ЦК КП(б)У і призначили заступником голови Раднаркому України та наркомом закордонних справ. Однак він урешті мудро визнав за краще знову виїхати за кордон. Українізація зайшла далі подібних поступок національним ідеям в інших республіках СРСР, тож провідні діячі української культури, повертаючись на батьківщину, щиро сподівалися, що теперішня Україна, хай би й радянська, здатна відродити націю. До речі, протягом кількох років це таки скидалося на правду. Художня література, історичні й лінгвістичні праці досягли рівня та сили, які задовольняли всі соціальні групи, а класика перевидавалася величезними тиражами. В ході енергійної кампанії культурні організації налагодили зв'язки із селом. За згодою більшовиків до складу цих організацій звичайно входили партійці — прихильники відродження вітчизняної культури. Генерал Григоренко у своїх спогадах (Лондон, 1983) описує, як він ще парубком уперше почув про українську музику й літературу від членів філії просвітницького товариства, заснованої в його селі: «І від них я дізнався, що я належу до української нації, до тієї самої нації, що й великий Шевченко, що я був українець».

Навіть Сталін схвально відгукнувся на Х з'їзді РКП(б) про українізацію: «Ясно, що хоч російські елементи все ще переважають в українських містах, із часом ці міста неминуче будуть українізовані», як це сталося з Прагою, — до 1880-х років в основному німецькою, а після — чеською.

* * *

Після смерті Леніна розпочалася боротьба за вищу владу, яка шістьома роками пізніше завершилася встановленням особистої диктатури Сталіна. У стислому викладі історію цих подій можна подати так. Спочатку Сталін придушив «лівих», а потім — «правих». Льва Троцького здолали, уклавши союз Григорій Зінов'єв — Лев Каменєв — Йосип Сталін. А тоді вже Сталін у спілці з тріумвіратом «правих» — Микола Бухарін — Олексій Риков — Михайло Томський — звалив самих Зінов'єва й Каменева.

Такої ж долі зазнав альянс Троцький — Зінов'єв — Каменєв. Як тільки в політбюро ЦК РКП(б) (із 1925 р. — ВКП(б)) звільнялася чергова вакансія, її займав однодумець Сталіна. Покінчивши з «лівими» наприкінці 1927 р. генсек протягом двох років нещадно громив «правих».

Звісно, ця боротьба мала насамперед політичний характер, але нас зараз цікавить лише пов'язаний із нею аграрний аспект. До речі, саме сільськогосподарські проблеми звичайно перебували тоді в центрі внутрішньопартійних суперечок. Особливою запеклістю останні не відзначалися: всі в принципі погоджувалися з непом, всі прагнули якнайшвидше розпочати соціалізацію села, ніхто не бажав примусової колективізації селянства (хоча ніхто й не відкидав при цьому думки про застосування в разі потреби певного тиску згори). В чому ж тоді полягала підспудна суть усіх цих спірок?

Дискусію в партії щодо подальшої долі села й остаточні рішення Сталіна з цього питання (прийняті ним у 1929–1930 рр.) можна розглядати на двох рівнях. По-перше, висловлювані представниками різних фракцій погляди цікаві самі по собі, однак ще цікавіші в контексті величезних труднощів, що їх переживала в той час марксистсько-ленінська меншість у прагненнях нав'язати всій партії свою доктринальну лінію й забезпечити свій організаційний контроль. По-друге, це була не просто боротьба ідей і боротьба за владу. Навіть Ленін, пояснюючи у своєму «політичному заповіті» розкол у партії двокласовим характером радянського суспільства, разом із тим добре бачив небезпеку особистої ворожнечі між більшовицькими лідерами. Період 1924–1930 рр. позначився не тільки перемогою сталінського курсу на селі, а й особистою перемогою Сталіна над усіма іншими (крім, звісно, нього самого) членами політбюро ЦК ленінських часів. Оскільки за всіма внутрішньопартійними суперечками неодмінно стояло питання про владу, видається сумнівним, щоб обговорювані проблеми сприймалися «за чисту монету». Цілком зрозуміле й інше: кожна теза в публічних заявах і промовах партійних керівників найвищих рівнів зумовлювалася передусім тактичними міркуваннями, а не вболіванням за «народну справу».

Все сказане не означає, певна річ, що завданням державного й народногосподарського будівництва не приділялося належної уваги. В числі найактуальніших залишалася селянська політика. Після остаточного зникнення Леніна з політичної арени згоди тут не було. Члени правлячої партійної еліти вважали ринкові відносини неприйнятними, проте всі спроби покінчити з ними, як ми вже бачили, призвели в соціально-економічному плані до катастрофічних наслідків, і в якийсь момент більшовики змушені були відмовитися від свого курсу й рятувати становище. Водночас згадана доктрина (стосовно ринкових відносин) зумовлювала відповідні уявлення про «класову» структуру села, за якими заможний і хазяйновитий господар виступав природним «ворогом» не тільки партії, а й усіх інших селянських верств. Практика довела хибність такого підходу, однак під час наступного обговорення селянських проблем комуністи так і не виявили бажання відмовитися від нього.

У перші роки непу всі партійні фракції погоджувалися щодо необхідності кооперативного господарювання на землі, але вважали: селянина треба спочатку привчити до кооперації у справах кредитування й торгівлі, а вже потім — у самому сільському господарстві. Й досі існує думка, нібито ця послідовність була витримана на ділі (як зауважує сучасний західний науковець М. Левін, «у нас усе ще стверджується, хоч і з меншою впевненістю, що саме так насправді й сталося…»). Однак діяти таким чином означало б для партійного керівництва поступитися своїми доктринальними переконаннями. От, скажімо, при висвітленні