Ніна Боден - Збігло літо

— Поки його вимкнули! — сказав містер Трампет і голосно розсміявся.

— Ми не повинні кричати, — зазначив Саймон. — Кричати можна тільки в тому випадку, коли хочеш розвинути легені.

Однак усі вони і далі розмовляли на підвищених тонах.

— Ти вже наїлась, Урсуло? — запитав Саймонів батько.

— Вона не Урсула, вона Мерії — крикнула Поллі. — Вона сирота.

— У неї немає ні братів, ні сестер, — докинула Анна.

— Іноді й мені хочеться, щоб їх у мене не було, — сказав Саймон. — Перестань дути в молоко, Поллі, бридко дивитися.

Його мати всміхнулася до Мері й ще підклала їй на тарілку соковитий, хрусткий шматочок свинини. Мері зрозуміла: вона зробила це через те, що й справді приймала її за сироту, і, хоча й усміхнулася у відповідь, відчула, що шматок застряг у неї в горлі.

Поллі, прикрасивши себе молочними вусами, почала пускати бульки. Анна глянула на Саймона й захихотіла.

— Бридко дивитися. — Саймон повернувся до матері. — У них жахливі манери.

— Хіба їм заборониш, любий, — сказала мама.

Саймон почервонів, засовався на стільці і раптом вибухнув:

— А ти й не пробувала забороняти. Ти дозволяєш їм робити все, що вони хочуть: розмовляти з напханим ротом, розхлюпувати молоко…

— Саймоне! — сказав батько.

— Дурненький Саймон, — підхопила Анна. — Він так каже через те, що Мері прийшла до нас. Він думає, що вона королева.

Поллі загиготіла як ненормальна і почала погойдуватися взад і вперед у своєму кріслі.

Саймон із силою втягнув у себе повітря і почервонів дужче. Здавалося, він ось-ось лусне.

— Саймоне! Саймоне! Саймоне! — заспокоював його батько.

Саймон повільно й тихо видихнув. Він підвівся і, не дивлячись ні на кого, почав збирати порожні тарілки.

Відтак виніс їх із кімнати, ногою зачинивши за собою двері.

— Він думає, що ми його принизили, — батько похитав головою і вдав, що витирає з очей сльози.

— Подумаєш, образився! — сказала бабуся.

Вона кумедно закопилила губи й скосила очі, як ображена герцогиня, а близнята захихотіли, зацокотівши зубами об краї склянок з молоком. Їхні тугі щоки блищали, немов рум’яні яблука.

— Не розумію, звідки в нього такі поняття, — дивувалася місіс Трампет. — Я певна, що Мері приймає нас такими, як ми є, правда Мері?

Мері не знала, що відповісти, й тільки всміхнулася. А про себе подумала, що нечесно з їхнього боку насміхатися з Саймона за його спиною. Але коли він повернувся з величезним яблучним пирогом у руках і його мама сказала: «Дякую тобі, любий. Що б я робила без тебе!» — Мері зрозуміла, що всі вони люди добрі і люблять одне одного.

Зверху пиріг був залитий солодким брунатним кремом, а по краях з нього сочився блідий яблучний сік. Мері спочатку з’їла один великий шматок з кремом, а потім і другий. Коли їй запропонували третій, вона з жалем похитала головою.

— Ти впевнена, що більше не хочеш, люба? — запитала місіс Трампет майже так само стурбовано, як це робила тітка Еліс.

— Цілком упевнена. Дякую, — відповіла Мері. — Більше не можу.

І тут вона згадала, що їй доведеться їсти ще раз. Мері глянула на годинник. Було вже по першій, а о пів на другу вона мала знову сісти за стіл і обідати вдруге.

— Як ти почуваєшся, моя люба? — запитала місіс Трампет. — Чогось ти дуже бліда.

Через півгодини тітка Еліс сказала те саме:

— Як ти почуваєшся, моя люба? Чогось ти дуже бліда.

Мері глянула на тарілку зі смаженою свининою, яка стояла перед нею — світле м’ясо і хрусткі темно-брунатні шкварки, — і її занудило.

Тримаючись з усіх сил, вона тільки копирсалася в тарілці.

— Я так і знала, що не можна було давати тобі тих сендвічів, — журилася тітка Еліс.

Дідусь глянув поверх своїх окулярів.

— А знаєш, Мері, багато дітей були б раді такому обідові. Наприклад, діти в Африці, які вмирають з голоду.

— Ну й віддайте його їм! — сказала Мері і згадала про хлопчика з Африки, який хоч і не вмирав з голоду, але із задоволенням з’їв би тарілку смаженої свинини. — Запакуйте його і вишліть посилкою, — додала вона і подумала, що якби вони знали, як було насправді, то й справді вислали б. Від цієї думки вона розсміялася.

А розсміявшись, ніяк не могла зупинитися. Шматочки свинини й смаженої картоплі, що їх вона не встигла дожувати, вилетіли у неї з рота прямо на стіл, що його ретельно відполірувала тітка Еліс.

Можна просто померти зо сміху, подумала Мері…

8. Марна поїздка

Понеділок виявився таким сонячним і теплим, що навіть тітка Еліс не заперечувала, коли Мері сказала, що обідатиме на березі, й попросила дати їй із собою бутерброди.

Щоправда, Мері охопив жах, коли вона почула після цього:

— Може, й ми приєднаємося до тебе, моя люба, сьогодні такий погожий день.

Та, на щастя, дідусь двічі чхнув за сніданком і тітка Еліс вирішила, що вони нікуди не підуть, бо дідусь, здається, вже простудився.

Одразу після сніданку Мері вирушила на залізничну станцію. Грошей у неї вистачало не лише на зворотній поїзд, а й ще залишалося двадцять два шилінги й вісім пенсів, якими вона сподівалася розраховуватися за таксі від вокзалу до Бекінгем-пеліс-терас.

Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.

— Ви певні, що це правильна адреса? — запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:

— Ви самі її дали мені, міс.

У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», — так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», — після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.

Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.

Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.

На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.

Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й