Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

не було, а відтоді Вождь Зелений Вуж майже полюбив капітана Флюма за його дивовижну метаморфозу. Бо, пішовши того чудового вечора до свого ліжка життєрадісним живчиком, капітан Флюм залишив його вранці понурим відлюдником, і Вождь Зелений Вуж із законним почуттям гордості дивився на оновленого капітана, як на творіння рук своїх. Тим більше, що в нього ніколи й на думці не було розпанахувати капітанові Флюму горлянку від вуха до вуха. Налякати когось — то були всього лише жарти, як він їх розумів, — те саме, що завіряти всіх, ніби сам він неодмінно помре від запалення легень, або двигнути полковника Мудаса в ніс, або викликати Дока Дайліка на індіанську боротьбу. Єдиним бажанням Вождя Зеленого Вужа, коли він щоночі п’яний ввалювався до свого житла, було відразу ж заснути, а цьому завжди перешкоджав Голодний Джо. Від кошмарів Голодного Джо Вождь Зелений Вуж просто ліз на стінку. Він не раз молився, щоб однієї чудової ночі хтось навшпиньках проник до намету Голодного Джо, скинув з його обличчя Хлюпове кошеня і тишком-нишком розпанахав йому горлянку від вуха до вуха, аби лиш усі в ескадрильї, крім капітана Флюма, могли нарешті спокійно заснути.

Незважаючи на те, що Вождь Зелений Вуж регулярно тішив генерала Бидла, двигаючи межи очі полковника Мудаса, він не міг похвалитися прихильністю начальства, як не міг похвалитися цим і майор Майор, командир ескадрильї, який усвідомив таку прикрість у ту ж саму мить, як дізнався, що відтепер він є командир ескадрильї,— дізнався від полковника Пескарта, котрий примчав до них на своїм гримучім джипі на другий день після загибелі майора Д’юлапа над Перуджею. Полковник Пескарт із скреготом загальмував за крок од залізничного рову, за яким, навпроти нього, був розташований кривобокий баскетбольний майданчик, звідки кінець кінцем майор Майор змушений був накивати п’ятами під градом штурханів, стусанів та дрібного каміння, що його кидали навздогін майорові люди, з якими він недавно майже потоваришував.

— Вас призначено командиром ескадрильї! — гарикнув до нього полковник Пескарт через залізничний рів. — Тільки не думайте, що це щось значить. Для вас особисто це нічого не значить. Це значить лише те, що ви — новий командир ескадрильї.

І джип полковника Пескарта з ревом зник так само несподівано, як і з’явився, — тільки злісно рипнув шинами на повороті й бризнув дрібним гравієм в обличчя майорові Майору. Той так і застиг, роззявивши рота, безмовний, незграбний, худий, з потертим баскетбольним м’ячем у довгих руках, а тим часом зерна злості, недбало висіяні полковником Пескартом, уже проростали в серцях вояків навколо майора Майора, тих самих із ким він щойно грав у баскетбол і з ким устиг потоваришувати так близько, як йому доти ніколи в житті не випадало товаришувати. Білки його круглих очей зненацька побільшали й затяглися поволокою, губи болісно затремтіли й скривилися в судорожній гримасі розпачу від знайомого, нездоланного відчуття самотності, що, мов задушливий туман, знову наповзало на нього.

Як і всі інші вищі офіцери із штабу полку, крім хіба що майора Денбі, полковник Пескарт був переконаний демократ: він міцно стояв на тому, що всі люди — рівні, і тому з однаковою снагою варив воду з усіх, хто не належав до штабу полку. А одначе він щиро вірив у своїх вояків. Бо, як не раз повторював полковник Пескарт під час інструктажу, вони були принаймні на десять вильотів кращі від бойового складу будь-якого іншого авіаполку, і той, хто не шанує такої високої довіри, може негайно забиратись під тридцять три чорти. Проте, як виявив Йоссар’ян побувавши у колишнього РПК Зелензима, не було жодного іншого способу забратися під тридцять три чорти від полковника Пескарта, як виконати ще десять бойових завдань.

— Нічого не розумію! — гарячкував Йоссар’ян. — Виходить, Док Дайлік бреше? Чи це правда?

— А скільки, він каже, треба?

— Сорок.

— Ні, він не бреше, — підтвердив колишній рядовий першого класу Зелензим. — У двадцять сьомій армії вимагається налітати сорок бойових завдань. Це наказ штабу.

— Виходить, я можу повертатись додому? — не тямлячи себе з радощів, вигукнув Йоссар’ян. — Я виконав сорок вісім!

— Нікуди ти не можеш повертатись, — вичитав його колишній РПК Зелензим. — Що за дурниці?!

— Чому не можу?

— А «Поправка двадцять друга»?

— «Поправка двадцять друга»? — повторив ошелешений Йоссар’ян. — При чому тут поправка двадцять друга?

— А при тому, — терпляче пояснив Йоссар’янові Док Дайлік, коли Голодний Джо знову привіз того на П’яносу, — що згідно «Поправки двадцять другої» кожен повинен робити те, що велить командир.

— Але ж штаб двадцять сьомої армії постановив, що кожен, хто виконав сорок бойових завдань, може повертатись додому!

— Так, але ж він не постановляв, що кожен, хто виконав сорок бойових завдань, повинен повертатись додому! А згідно статуту, кожен повинен виконувати всі накази свого командира. Ось у цьому й заковика. Навіть якщо полковник Пескарт порушує наказ штабу двадцять сьомої армії, збільшуючи тобі норму бойових завдань, ти все одно повинен їх одлітати, бо інакше тебе звинуватять у відмові виконувати наказ. А такого штаб двадцять сьомої армії тобі не подарує.

У Йоссар’яна опустилися руки.

— Виходить, нема іншого виходу, як виконувати п’ятдесят завдань? — майже простогнав він.

— П’ятдесят п’ять, — підправив Док Дайлік.

— Як це п’ятдесят п’ять?!

— Полковник Пескарт щойно зажадав, щоб кожен із вас виконав по п’ятдесят п’ять бойових завдань.

Од такої новини Голодний Джо з полегшенням зітхнув, і широка усмішка осяяла його обличчя. Схопивши друга за карк, Йоссар’ян примусив його негайно летіти назад до колишнього РПК Зелензима.

— А що мені зроблять, — конфіденціально запитав він, — якщо я взагалі відмовлюся літати?

— Певно, ми поставимо тебе до стінки, — відказав йому колишній РПК Зелензим.

— «Ми»? — зойкнув здивований Йоссар’ян. — Чому це «ми»?! Відколи це ти на їхньому боці?

— А ти хотів би, щоб я був на твоєму боці, коли тебе поставлять до стінки? — відпарирував колишній РПК Зелензим.

Йоссар’ян закліпав очима. Полковник Пескарт ізнову пошив його в дурні.

7. Макпростак

Першим пілотом у Йоссар’яновім літаку здебільшого був Макпростак — той самий, що кожного ранку голився в яскраво-червоній, незмінно охайній піжамі на свіжому повітрі перед своїм наметом; істота химерна й незбагненна, він чудово вписувався в загальну безумну картину навколишнього світу. Макпростак, либонь, був найбожевільніший з усіх вояків: при цілком здоровому глузді він мав війну за нормальну річ.

Цей коротконогий і плечистий, завжди усміхнений хлопчина з ранку до вечора насвистував бадьорі шлягери, а граючи в покер чи очко, так ляскав картами, що в Голодного Джо кінець кінцем здавали нерви, і він, затинаючись