Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

проходили одна за одною попід носом у сплячих залог Кизикерменя. Збоку Арслана теж не було жодних ознак тривоги – очевидно, й там все проходило добре. Скоро, розколюючи нічну тишу, вдарив постріл фальконета – умовлений знак того, що флот проминув ворота і остання чайка відійшла на безпечну відстань. Запорожці швидко порубали мотузки, якими були перев'язані докупи, і щосили налягли на весла. Відтепер швидкість була важливішою за тишу.

Сидячи за опачиною, обличчям до корми байдака, Богун раптом побачив, як позаду, там, де проходили ланцюги, з неймовірною швидкістю спалахнули та розгорілися чотири велетенських багаття. Не пройшло й хвилини, як з фортечних стін ревонули гармати, затовкуючи водяний простір чавуном саме там, де кілька хвилин тому пройшло огорнуте тишею козацьке військо. Під високими мурами було видно, немов удень, тож Богун міг навіть роздивитися білі водяні стовпи, здійняті гарматними пострілами і вибухами бомб.

А на чердаку передньої чайки Соколець посміхнувся в довгі густі вуса.

– Брандери! – вигукнув він невідомо до кого. – Навантажені просмоленою соломою брандери! Ось тобі й дерева, пане Микито! Ото б мали добру сальву[33] на дурні голови. Але ж і ми не вчорашні!

Решту ночі йшли неспішно, хоча й не спинялися ні на мить до самого ранку. Наказ про зупинку надійшов, лише коли сонце позолотило хвилі Дніпра, підняті свіжим зустрічним вітерцем. Стомлені нічним напруженням, козаки прагнули відпочинку. Крім того, Соколець розраховував час так, щоб минати наступні фортеці Очаків та Кінбурн у темряві. Тож тепер довга кавалькада чайок зайшла в досить велику протоку серед очерету і стала на відпочинок. Уперед, так, як і напередодні, полетіли швидкі човники вивідчиків – Соколець мав знати, чи не перегороджено Дніпрово-Бузький лиман галерами капудан-паші.

Запорожці нашвидку поснідали пастремою, холодною саламахою з сухарями і повкладалися спати. Досвідчені воїни, вони були привчені використовувати для відпочинку найменшу можливість. У гарячці й поспіху морського походу це було інколи життєво необхідним. Поснули й Данило з Іваном, прихилившись до облавка та підклавши під голови сакви з нехитрим козацьким скарбом. Івану більше не снився Стамбул. Він бачив рідний хутір, батька і матір, суворого Мирона Охріменка і жартівника Хвилона Битого. Бачив Омелька. Омелько був ще зовсім молодий, не спотворений рубцями. Він вправно виїздив на своєму Баші, посміхався і підморгував хитро. Іван сидів попереду нього в сідлі й відчував подув вітру на обличчі, підстрибуючи в такт шаленому чвалу коня…

Опівдні вирушили далі. Йшли так, як і напередодні, – швидко, уважно придивляючись до безлюдних берегів. Веслярі змінювали один одного, вітрила наповнювались вітром, і чайки летіли до недалекого вже моря. Приблизно за годину до заходу сонця від одного з острівців, якими було багате русло ріки, від'єдналися і швидко почали наближуватись до отаманської чайки кілька дубів. Соколець одразу ж здійняв на щоглі гасло притишити хід. Швидкими змахами весел вивідчики, вислані напередодні на розвідку, подолали відстань до чайок і піднялися на чердак до наказного отамана. Після розмови з ними чоло Сокольця перекреслила глибока зморшка – вивідчики доповіли, що бачили в лимані неподалік від Очакова вісімнадцять турецьких галер. На запорожців очікувала чергова пастка.

– Де їх розташовано? – розпитував отаман вивідчиків.

– А посеред лиману й стоять, – відповідали ті. – Якраз між Очаковом і Прогноївською косою. Трьома купами, по шість в кожній. Гарматні ляди відчинено, стережуть. Але, пане отамане, пройти не штука. Від купи до купи більше версти буде.

– Дякую, молодці, – відповідав Соколець. – Добру справу для товариства зробили.

І міцно замислився отаман. А мислити було над чим. Хоч безтурботними були козаки, які мовили «пройти не штука», але на цей раз небезпека, яка нависла над ними всіма, була незрівнянно більшою, аніж та, що вони проминули поблизу Тавані. Бо не могли козацькі фальконети протистояти галерній арматі, тож у разі сутички сім десятків чайок турки легко розметуть по морю і перетоплять поодинці. Очевидним було і те, що турки очікували козацьких відвідин і були напоготові. Як не мислив Соколець, вихід залишався один – проходити галери в темряві, покладаючись на таємність і Божу поміч.

До темряви йшли не змінюючи швидкості. Поступово береги Дніпра почали розходитися, випускаючи чайки в широкий лиман, який, поєднуючись на заході з гирлом Південного Бугу, розкинувся не менше, ніж на два десятки верст. Далеко на обрії сивіли оповиті імлою обриси Прогноївської коси, праворуч ледь-ледь біліли мури Очакова. Нарешті в сутінках помітили грізні силуети військових трирем. Соколець не гаючись дав наказ зупинитися. Коли чайки повільно зійшлися докупи, було вже зовсім темно.

Так простояли далеко за північ. Великий, як цибулина, кишеньковий годинник Сокольця показував третю годину ночі, коли він вирішив продовжити рух. Морські хвилі гомоніли вже зовсім поряд, відділені від них лише громаддям галер, які заклякли в найвужчому місці лиману. Тепер було вирішено розділити флот на три частини, кожна з яких, витягнувшись по дві чайки в ряд, попрямувала до проміжків поміж купами каторг.

Знову, вже вкотре після початку походу, потяглися хвилини напруження і концентрації всіх можливих і неможливих сил. Веслярі повільно занурювали весла у воду, налягали, важко дихаючи на опачини, потім обережно діставали їх, щоб за мить знову занурити. Ще раз і ще, у добре завченому ритмі. Іван з Данилом, яких у такі хвилини до веслування не допускали, тихцем сиділи на вільній лаві. Тривожно позирали в темряву, сподіваючись роздивитись силуети недалеких галер. Досі їм це не вдавалося, хоча вже декілька хвилин легко можна було розібрати розмови, сміх та спів – на галерах поводили себе вільно, не криючись, а над водою звук розходився надзвичайно далеко.

Десь бренькав саз,[34] стукотіли кроки по сходах, лилася вода. Ледь відчутний вітерець доніс до козаків пахощі смаженого м'яса – на галерах починали готувати їжу для скорого вже сніданку. Повільно пропливали чайки повз грізного ворога, який і не здогадувався про їхню присутність так близько, зовсім поряд.

Раптом праворуч почувся голосний плюскіт води. Усі, хто був на чайці, завмерли. Іван прикипів поглядом туди, звідки він чувся. Невже хтось з братчиків повів себе так необачно? Але доля приготувала для них гірше випробування. Не далі як за сто сажнів Богун побачив вогонь – невеличкий язичок полум'я, який горів неймовірно яскраво для його звиклих до темряви очей. Він наближався і наближався, доки Іван не зрозумів, що відбувається. Проміж завмерлими в темряві чайками мандрував, напевне, відшукуючи одну з галер, невеличкий човник.

Човен простував прямо на них. Зовсім скоро Іван побачив постаті кількох яничар у білих кауках[35] і