Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Гусом, — відказав Олесницький. — У його смерті й сьогоднішньому пролитті крові винен імператор Сигізмунд. Ми ж хочемо…

— То чому ви, володарі Польщі, — перебив єпископа Федір Острозький, — єднаєтеся тепер із своїм одвічним ворогом проти слов'ян? А тому, що католицьке засліплення відібрало вам тверезий розум. Замість того щоб брататися з православним світом в ім'я вашого ж спасіння, ви готові піти проти нього з хрестоносцями, уподібнюючись скаженому псові, який кусає того, хто його годував.

Олесницький схопився, напускний спокій покинув його.

— Та як ти смієш, зраднику, звинувачувати святу католицьку церкву в несправедливих діяннях, ти, який поглумився над образом святої Діви Марії у Ченстохові!

— Не поглумилися ми, а зняли з кіота, щоб узяти з собою у Галичину. Не вдалося це нам зробити, а шкода, — русинський–бо маляр малював образ. А вкрав його із скарбця Лева Казимір, коли завоював Львів. — Федір на хвилину замовк, злорадно поглядаючи на Олесницького, який тіпався у безсилій люті. — Погляньте тепер ви на образ, що висить справа на стіні: Ісус наступив на череп Адама, гріх якого спокутував перед людьми. Так і ми наступимо на голови ваші, врятувавши церкву від католицького гріха. Коли ж нам це й не вдасться, усе одно програєте ви, бо приречені єсьте: на другий же день після перемоги над нами на ваші голови опуститься орденський хрест і меч, на Сході самі вдавитеся православними народами, завеликий шматок вкусивши!

Сіпнулася у короля голова, дрібно затрусилася, він повернувся до Олесницького і пропищав:

— Що це за зборище? Ми судимо чи нас судять? У тюрму їх, у темницю!

— Руки стали короткими, вую, — спокійно мовив Зигмунт Корибут. — Ти у змові з папою посилав колись мене до Чехів, щоб я навернув гуситів у лоно католицької церкви. Я намагався виконати вашу волю, за що мене мало не скарав справедливий Жижка. Тепер кажу, Ягайле, я — твій ворог!

Втім, рвучко відчинилися парадні двері, по килимі, простеленому серединою посольського залу, карбував крок до королівського столу рицар у кармазиновій куртці й тісних смугастих штанях. Дзенькнув золотими острогами:

— Ваша світлосте, — відрапортував королеві, — я — гонець від познанського підкоморія.

Король подався уперед усім тілом, Олесницький кивнув слугам, щоб вивели гуситів.

— Найясніший королю, Сигізмундові посли спіймані біля Члухова — на межі Польщі й Пруссії!

— З короною?

— З листами. Корону несуть слідом. Підкоморій відпустив їх без паперів і напівголих. А на горі Тур'я виставив на чати п'ятитисячне військо. Посли з короною не пройдуть.

— Кортеж… Кортеж! — гукнув король. — До Вільнюса!

…За краківськими воротами до Федора Острозького підійшов чоловік у купецькому одязі й подав йому листа.

В Остраві Федір попрощався з Прокопом Лисим і його соратниками. Гуситські вожді рушили на Мораву, Острозький із загоном русинських гуситів — у протилежний бік. Скрадаючись лісами, перелісками й відкритим полем, вони прямували на північний схід.

Свидригайло і Юрша кликали колишнього луцького старосту до столиці Литви.

Осташко Каліграф протягом кількох тижнів намагався усілякими способами пробратися до замку Гедиміна у Вільнюсі, де імениті гості, гаючи час на бенкетах та полюваннях, ждали коронаційних урочистостей. До величної твердині на високій горі, яку омивали з півночі Няріс, а зі сходу Вільна, стража не допускала сторонніх на постріл з лука.

Іноді можна було побачити мисливські виїзди молдавського господаря, який полюбляв товариство перекопських мурзаків; родинні прогулянки дочки Вітовта Софії і її юного сина — великого московського князя Василя Васильовича — у супроводі старого Бориса Олександровича Тверського, який приїхав сюди чомусь із своєю сестрою–красунею княжною Анною; щодня можна було побачити князя Семена Гольшанського, та до нього підступити ніхто не мав змоги — він у товаристві тевтонських комтурів виїжджав з тісних провулків за город на левади над Вільною — справляти герці… Свидригайла чи ж то кого–небудь із русинських князів не видно було ніде, хоча про те, що вони перебувають у замку Гедиміна, знали всі.

Йшло вже до глухої осені. Осташкові треба було повертатися додому, поки не захопила зима, вертатися — не виконавши Івашкового доручення, не дізнавшись, чому відкладається коронація і що замишляє Свидригайло. Аж одного дня заговорили купці вголос, що до Німана наближається кортеж Ягайла, — почали рихтувати торгові фургони. Осташко поклав ще почекати приїзду короля — щось при ньому та вирішиться.

А було так.

Вітовт, занепокоєний тим, що не приходять віденські посли, слав гінців до великого магістра Тевтонського ордену Руссдорфа, через землі якого мав проїхати кортеж з коронами. Відповіді не діждався, та несподівано прибув до Вільнюса сам Руссдорф. Він радив великому князеві терпеливо чекати, затаївши перед ним, що посли повернулися до Відня, не дійшовши навіть до Тур'ї. Руссдорф сам велів їх завернути після того, як до нього прибули повірники Сигізмунда — побиті, обдерті, з глибокими ранами на зап'ястях від збитих по дорозі кайданів.

Вітовт саме лаштувався до виїзду на Німан, де на нього чекав кортеж Ягайла. Дорогою, обтиканою з обох боків прапорами та гербовими щитами, рушили вони з Руссдорфом, у супроводі ескортів, назустріч королеві.

Ягайло завжди розгублювався у присутності Вітовта: розум і хитрість литовського князя були сильнішими від жорстокості польського короля. Вийшовши з карет, попрямували по мосту одні одним назустріч: Ягайло з Олесницьким, Вітовт з Руссдорфом.

Руссдорф. Я прибув до Вільнюса з тим, щоб примирити вас, королю і великий князю.

Олесницький мовчки зміряв поглядом великого магістра, мовчав.

Ягайло. Що ти затіяв, дорогий брате… Повір мені, що корона зменшить, а не помножить твою велич. Між князями ти єси перший, між королями будеш останній. Що за честь, подумай сам, у похилому віці увінчувати голову золотом і кількома дорогоцінними каменями, а цілі народи віддати жахові кровопролитної війни?

— Я жду корони, — твердо відказав Вітовт.

— Візьми мою, — благально простягнув руки Ягайло, — тільки розійдімося у мирі.

— Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоїм спадкоємцям спадкоємці мої.

— Не діждешся, великий князю! — виплюнув Олесницький крізь стиснуту підкову губів. — Великий магістре, — єпископ помахав перед Руссдорфом згортком паперів, — раніше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось — листи Сигізмунда до Вітовта, а корона — ви цього ще не знаєте — у скарбці на Вавелю!

Усі глянули на Вітовта. На його обличчя поволі наповзла жовтава паволока і коли обволокла все лице — від чола