Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Води…

— Мосціпани, — мовив Руссдорф, — моя дипломатична місія закінчилася, віднині розмовлятимемо силою. — Він повернувся і подався мостом до свого ескорту.

Вітовт поволі вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юліанни — так згасає масивна свіча, догоряючи до чашечки канделябра. Крізь відчинені вікна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острів з замком, у якому пролітував великий князь п'ять десятиліть.

«Корону…» — шепотів він, прокидаючись із забуття.

У сусідній залі сиділи Ягайло і Олесницький.

За два дні до святого Михайла Вітовт сказав покликати короля. Він віддав йому ключі від великокняжих замків і разом з ними владу, яку відібрав у Ягайла піввіку тому.

Того ж дня до замку Гедиміна увійшов із своїм загоном Федір Острозький.

Того ж дня Свидригайло підписав воєнний трактат з Руссдорфом і приймав через послів і особисто від литовських та руських князів, бояр і державців присяги на вірність.

Осташко присяги не складав. Він віддав Свидригайлові листа від Івашка і ждав, що повість князь.

«Скажи бояринові, що Борис Олександрович Тверський не слабший від Костянтина Новгородського».

«Але Костянтин ближчий нам, ніж тевтонський магістр», — витримав Осташко погляд князя.

«Пам'ятаю тебе з Луцька, — відказав спокійно Свидригайло. — Івашко знає, кого брати собі в помічники».

«А ти не знаєш… Одну спину має людина, а не дві. І одне обличчя. Спиною спирається на друзів, лице підводить на ворога. Інакше перемогти не може. Хто ж буде твоїм другом у битві з Ягайлом — тевтонець чи тверський ратник?»

«Знай кожен своє місце в хоругві. Той, хто попереду, у два боки дивиться, той, хто збоку, — тільки в один. Отож передай Івашкові Преслужичу, хай заходу пантрує: по Олеську випаде перший удар. А решту залишіть мені. Йди, любомудре…»

На другий день заспокоєний Ягайло вступав до замку Гедиміна в супроводі надвірних литовських лучників, яких вислав назустріч королеві Свидригайло. Молодший брат запевнив старшого у своїй вірності польській короні.

Перед королем, Олесницьким і їх почетом широко відчинилася брама, та надто швидко зачинилася і підозріло скреготнув ключ у замку. Дитинець умить оточили литовські ратники і наказали королівській охороні скласти зброю.

— Великий князь Свидригайло просить вас до тронного залу! — вигукнув каштелян, насмішкувато поглядаючи на стетерілих можновладців.

Їх самих, немов бранців, завели до порожньої з готичним склепінням зали, вистеленої шкурами. Біля стола для гри в кості стояло крісло на оленячих ногах, замість билець — турові роги, за спинку правила лосина корона.

З бокових дверей у повному військовому обладунку вийшов крижастий Свидригайло, за ним — Михайло Юрша, Василь Острозький, Олександр Ніс і Семен Гольшанський.

Князь, немов після тяжкої роботи, опустився у крісло і довго мовчав, не дивлячись на Ягайла і Олесницького, мав він вигляд рисі, в якої лапи напружені до хижого скоку.

— Що ж, королю, і ви, ваша ексцеленціє, — врешті промовив єхидно Свидригайло, не запрошуючи навіть сісти своїх недавніх повелителів. — Несподіванку я вам зробив, чи не так? Тож благослови мене на велике князівство, вашмость Ягайле. Не хочеш?.. Тоді ось що я скажу тобі, брате… Я провів у тюрмі багато років, ти ж пробудеш у найглибшій тракайській темниці до свого скону, єсли не віддаси мені Поділля, єсли не заприсягнеш, що твої війська не ступлять на східний берег Бугу, ні на північний берег Дністра, єсли не пошлеш гінця зі своїм листом до державця Кам'янецького замку — щоб віддав ключі Федору Острозькому, який уже вирушив на Поділля.

Свидригайло вмовк, якусь мить потішався з розгубленості польських повелителів, потім вів далі:

— Моя панове–рада, — показав рукою на князів і бояр, що стояли позаду, — проголосили мене вчора великим князем. А завтра я стану королем. Поки ти безсонно ждав смерті Вітовта, мені теж не спалось. Мені вже склали omagium[30] майже всі литовські й руські князі та бояри. На півдні вірним мені буде молдавський господар Олександр, на півночі зіпрусь об лікоть Бориса Тверського. З Руссдорфом уклав трактат. А з Чехів покличу Корибута. Я сильним став, королю, чуєш? — Свидригайло затиснув у руці буздиган, прикрашений на головці срібними пластинками. — А коли ти не погодитися на мої вимоги, — він рвучко схопився з крісла і підійшов упритул до короля, — я зроблю з тобою те, що зробив ти колись із Кейстутом! Сідайте до столу, вашмості, — ось вам пера, чорнило, папір. Подай єпископу причандалля, князю Семене.

Ягайло безмовно скляними, стеряними очима поглядав то на Свидригайла, то на Олесницького.

Краківський єпископ, навдивовижу спокійний, кивнув королеві головою:

— Присягайте і пишіть, що від вас вимагається, ваша світлосте.

— Ви… ви пишіть, ексцеленціє, — простогнав король.

Коли Ягайло і Олесницький вийшли з залу у супроводі стражників, Свидригайло, невтримний у своїй втісі за взяту нарешті владу, розкотисто зареготав. Але різко змовк і за хвилину проказав твердо:

— Вертайтеся у свої замки, панове, готуйтеся до битв. Король перейде і Буг, і Дністер.

Потім довго мовчав, обличчя його судомила навальна лють, він підійшов широким кроком до Гольшанського і потряс його за вилоги жупана.

— Куди дівся Жигмонт Кейстутович, якому служиш? Чому не присягнув мені на вірність?

— Великий князю, — відвів Гольшанський Свидригайлові руки. — Не подоба тобі загравати з Борисом Тверським, запеклим ворогом католиків. Ти забув, що литовські князі — римського віросповідання. Що робить тут Борисова сестра Анна! У два боки шарахаєшся, на який же станеш?

— Тут стою, тут! — заревів князь і стишився, поглянувши на Гольшанського і Юршу, що стояли один навпроти одного у понурій, тяжкій мовчанці. — Панове, — мовив лагідно, — тиран помер, почнемо ж ми по–новому правити. Щоб по ньому, який чвари сіяв, і духу поганого не залишилося…

Втім, захиталася завіса на дверях, до тронного залу вбіг маленький чоловічок, лементуючи:

— А я, а я, а я — куди дінусь?

— Генне! — вдарився об поли Свидригайло. — Не взяв тебе чорт до розсолу, не візьме й до юшки!..

На Михайла Осташко Каліграф, повернувшись увечері до своєї кімнати, яку наймав у купецькій гості, записав у книгу таке:

«Зрозумівши цесарськую з Вітовтом лігу, же дві корони посилає Сигізмунд — одну Вітовтові, а другу Юліанні, жоні його, поляки вирушили в поле і положишися межи лісами на Турій горі, аби послов з коронами похватали. А гди посли довідалися, же поляки на них