Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

Баррі — висока чорнокоса й чорноока жінка з рішучим виразом обличчя. Казали, буцім своїх дітей вона виховує дуже суворо.

— Здрастуйте, Марілло, як ся маєте? — привітно мовила вона. — Заходьте. А це, напевно, і є та дівчинка, що її ви взяли на виховання?

— Так, це Енн Ширлі, — відповіла Марілла.

— Краще — Анна, — видихнула Енн: хай як вона тремтіла й хвилювалася, а непорозуміння щодо такої важливої деталі допустити не могла.

Пані Баррі чи то недочула, чи то не зрозуміла уточнення — вона просто потисла дівчинці руку й лагідно запитала:

— Як тобі ведеться?

— Я здорова тілом, та душа моя перебуває в сум’ятті, дякую, пані, — серйозно відказала Енн і пошепки, хоча й доволі голосно, звернулася до Марілли. — Це ж не були надто пишні слова, правда, Марілло?

Діана сиділа на канапі й читала книжку, яку відклала, щойно увійшли гості. Це була гарненька дівчинка: чорні очі й коси вона успадкувала від матері, а рожеві щічки й веселий вираз обличчя — від батька.

— Це моя донька Діана, — мовила пані Баррі. — Діано, відведи Енн у сад і покажи їй свої квіти. Принаймні краще, ніж псувати очі над книжкою. Вона забагато читає, — пояснила Діанина мати Маріллі, коли дівчата вийшли, — а я нічого не годна вдіяти: батько її в цьому всіляко підтримує. Вічно вона скніє над книжками. Добре, що тепер у неї з’явиться подруга — може, почне більше гуляти на свіжому повітрі.

Енн і Діана стояли в саду, сповненому м’якого надвечірнього сонця, що струмувало із заходу поміж темних старих ялиць, і боязко розглядали одна одну над клумбою з розкішними тигровими ліліями.

Сад Баррі був тінистою, майже дикою місциною, порослою квітами, і в іншу, не таку доленосну мить, серце Енн сповнилося б утіхою від самого погляду на нього. Довкола саду височіли крислаті старезні верби та ялиці, під якими буяли тіньолюбні квіти. Охайні доріжки, акуратно викладені обабіч морськими черепашками, розбігалися під прямими кутами, перетинаючи його, наче вологими червоними стрічками, а на клумбах поміж ними пишалися розмаїтими барвами старомодні квіти. Рожеві розбиті сердечка, багряні красуні-півонії та пасифлори, що вистрілювали вогняними списами пелюсток понад білими чепурними пеларгоніями, білі й жовті духмяні нарциси, колючі запашні шотландські троянди, білі, рожеві й блакитні орлики, бузкові мильнянки, кущики чагарникового полину, канаркової трави і м’яти, пурпурові орхідеї та цілий розсип конюшини, від якої в повітря линув ніжний солодкий аромат — от що росло в тому саду, де затримувалося навіть сонце, де гули бджоли й муркотливо шаруділи зачаровані його красою вітерці.

— Ох, Діано, — врешті майже пошепки мовила Енн, побожно склавши руки, — а як ти думаєш — ти зможеш мене трошечки полюбити… настільки, щоб стати моєю сердечною подругою?

Діана засміялася. Вона завжди сміялася, перш ніж щось сказати.

— Думаю, так, — щиро відповіла вона. — Я дуже рада, що ти житимеш у Зелених Дахах. Як добре, що буде з ким погратися! Тут поблизу немає інших дівчаток, а моя сестричка ще маленька.

— І ти присягаєшся довіку бути моєю сердечною подругою? — палко запитала Енн.

Діана, здавалося, була стривожена.

— Присягатися — це дуже погано, — докірливо зауважила вона.

— Ні, ні, моя обітниця інша. Їх буває два види.

— Ніколи не чула про таке. Я знаю, що обітниця існує тільки одна, — засумнівалася Діана.

— Ця зовсім інакша. І в ній немає нічого поганого. Треба лише дуже врочисто пообіцяти.

— Тоді я згодна, — відповіла Діана з полегшенням. — А як треба присягатися?

— Спочатку — взятися за руки, отак, — серйозно мовила Енн. — Взагалі, робити це треба над швидкоплинною водою, тож уявімо, що ця стежка і є швидкоплинна вода. Я скажу перша. Урочисто присягаюся бути вірною моїй сердечній подрузі Діані Баррі, доки є над світом сонце й місяць. Тепер ти скажи, тільки назви моє ім’я.

Діана повторила «обітницю», розсміявшись спочатку й наприкінці.

— Ти справді дивна, Енн; я вже чула, що ти дивна. Але, напевно, я тебе дуже любитиму.

Коли Марілла з Енн верталися додому, Діана проводжала їх аж до кладки через струмок. Дівчата йшли обійнявшись. Біля струмка вони розпрощалися, пообіцявши одна одній зустрітися наступного пообіддя й не розлучатися аж до вечора.

— То як, ти відчула в Діані рідну душу? — спитала Марілла, коли вони увійшли в сад побіля Зелених Дахів.

— О так, — щасливо зітхнула Енн, не помітивши іронії в Маріллиних словах. — Ох, Марілло, зараз я найщасливіша дівчинка на Острові Принца Едварда. Будьте певні, сьогодні я прокажу дуже радісну й щиру молитву. Завтра ми з Діаною хочемо звести будиночок для ігор у березовому гаї пана Вільяма Белла. А можна, я візьму туди щербату чашку, що лежить у клуні? У Діани день народження в лютому, а в мене — у березні. Правда ж, це дуже-дуже дивний збіг? Діана дасть мені почитати одну книжку. Вона каже, що ця книжка невимовно прекрасна й неймовірно цікава. А ще вона покаже мені таке місце в лісі, де ростуть маленькі лілеї. А правда ж, у Діани дуже ясні очі? Я хотіла би, щоб і в мене були ясні очі. Діана навчить мене співати пісню «Неллі в ліщині». І вона подарує мені картинку, щоб я повісила в себе; таку прегарну картинку, вона каже, там намальована вродлива леді в блакитній шовковій сукні. Їй цю картинку подарував торговець швацькими машинами. Я теж хотіла би щось подарувати Діані. Я на цілий дюйм вища за неї, зате вона набагато, набагато повніша, ніж я; вона каже, що їй би хотілося бути худою, бо худа дівчинка — граціозніша, але я боюся, вона це сказала тільки для того, щоб мене втішити. А колись ми з нею підемо до моря збирати черепашки. Ми придумали називати струмок, що тече під містком, Джерелом Дріад. Правда, це надзвичайно гарне ім’я для нього? Я колись читала оповідання про одне джерело, що так називалося. А дріада — це, напевно, щось таке, як доросла фея.

— Ну, сподіваюся, ти не забалакаєш Діану до смерті, — відказала на те Марілла. — Але, Енн, плануючи все це, не забувай: ти не можеш увесь час гратися. Ти матимеш роботу, і спершу виконуватимеш її.

Чаша щастя дівчинки уже була повна, та Метью її переповнив. Повернувшись додому з Кармоді, він несміливо витягнув з кишені маленький пакетик і простяг Енн, благально глянувши при цьому на Маріллу.

— Ти, здається, казала, що любиш шоколадні цукерки, то ось я тобі купив, — пояснив він.

— Гм, — пирхнула Марілла. — Зіпсуєш їй зуби й шлунок. Ну, ну, дитино, чого ти