Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

за мною,

Спітнієш добре, й міць напою

Пройме істоту всю, не знаючи заслон.

А там навчу тебе я благородній ліні —

І скоро вчуєш ти в солодкому томлінні,

Як грає у тобі скакунчик Купідон.[36]

Фауст

Дай в дзеркало іще раз подивиться

На тую жінку казкову!

Мефістофель

Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця

До тебе прийде наяву.

(Стиха).

Тепер, з тим хмелем у голівці,

Гелену вбачиш в кожній дівці.

На вулиці

Фауст. Маргарита проходить мимо.

Фауст

Гарна панно! Не відмовте в честі,

Дозвольте вас додому провести.

Маргарита

Не панна я, й не гарна я,[37]

Додому втраплю і сама.

(Випручалась і пішла).

Фауст

їй-богу, чарівне дитя!

Таких не бачив за все життя.

Цнотлива, скромна — ангел кругом,

І трохи з перцем, заразом.

Корали уст, рум'янець щік —

Я не забуду їх повік!

Очиці опустила вниз —

Аж серце пройняла навкрізь.

А як відрізала мені…

Я в неї просто в полоні.

Увіходить Мефістофель.

Фауст

Ти мусиш дівку ту підмовить!

Мефістофель

Яку?

Фауст

Та ту, що ось пройшла.

Мефістофель

Вона приходила на сповідь,

Тут у священика була;

У сповідальню я прокравсь —

Вона невинна, я дізнавсь.

Ходила на сповідь задарма;

Над нею в мене влади нема.

Фауст

Уже за чотирнадцять їй.[38]

Мефістофель

Говориш ти, мов Ганс Ласій,[39]

Що на всі любі квітки жадний

І думає, що кожна честь

І ласка лиш для нього єсть;

Цей шлях бува часом трудний.

Фауст

Пане магістре Похвальний,

Не треба моралі, то марна праця!

Ось тобі слово моє тверде:

Як те дівчатко молоде

Цю ніч мені на руки не впаде,

То опівночі ми мусим розстаться.

Мефістофель

Зміркуй, що можна, а що ні!

Два тижні треба буде мені,

Щоб тільки знайти якусь приключку.

Фауст

Мав би я часу сім годин,

То і без чорта, сам-один,

Звів би таку гарненьку штучку.

Мефістофель

Говориш, як француз-пустак;

Тобі все шкода й невигода.

Яка ж одразу насолода?

Тоді кохання буде всмак,

Коли ти здалеку зайдеш

І фіглі-міглі поведеш,

Доскочиш кралі шляхом інтриг,

Як знаєм ми з італійських книг.

Фауст

Й без того маю апетит!

Мефістофель

Та годі, ти мені обрид!

Щоб спокусить оте дитя,

Не будьмо поквапні без пуття,

Тут штурмом нічого кидатись,

Треба до хитрощів удатись.

Фауст

Добудь од неї мені що-будь!

Дай у покої її побуть!

Дістань хустину з грудей її,

Підв'язку з ніжки милої!..

Мефістофель

Щоб бачив ти, що я тобі

Допомагаю у цій журбі, —

Нам нічого довго зволікати,

Сьогодні зводжу до її кімнати.

Фауст

До неї? Нею володіть?

Мефістофель

Ні, вона буде в сусідки сидіть,

А ти тим часом можеш мріть

На самоті, в оселі тихій,

Про неї, про майбутні втіхи.

Фауст

Зараз підем?

Мефістофель

Трохи пізніш.

Фауст

Та не забудь їй дарунків, гляди ж!

(Пішов).

Мефістофель

І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.

Є в мене сила тайників,

Давно закопаних скарбів —

Там треба буде дещо взяти.

Вечір

Невеличка чистенька кімната.

Маргарита

(заплітаючи і підв'язуючи коси)

Що б я дала, щоб хто сказав,

Який то пан мене займав!

Такий у нього пишний вид,

Одразу знать вельможний рід —

Це мов написано на чолі,

А то б не давав собі так волі.

(Виходить).

Мефістофель, Фауст.

Мефістофель

Сюди, та тихше, ось сюди!

Фауст

(постоявши хвилю мовчки)

Тепер іди й надворі жди!

Мефістофель

(обнишпорив очима кімнату)

В дівчат так чисто не завжди.

(Виходить).

Фауст

(оглядається кругом)

Привіт оселі цій святій,

Що мріє в застумі півтьми!

Скропляючись в ясній росі надій,

Кохання біль, у серці защеми!

Який тут спокій і порядок,

Яке довілля і звичай!

В цій бідноті — який достаток!

В цій тісноті — який розкішний рай!

(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).

Прийми й мене, як за старих часів

Приймав других, з утіхою й журбою.

Як часто він, цей любий трон батьків,

Обвішувавсь дрібною дітворою!

І мила, може, тут, у зграї щебетух,

За різдвяний удячна подарунок,

Дідусику несла свій поцілунок.

Я чую, дівчино, тут дух

Хазяйновитості витає;

Як мати, він тебе щодня навчає

Стіл чепурно обрусом застелить,

Узорчасто піском долівку притрусить.

О мила рученько! Подбай,

І ти з хатини зробиш рай.

А тут!

(Підіймає заслону ліжка).

Мене пройма блаженний жах.

Стояв би тут години цілі…

Це ж тут природа в світлих снах

Створила ангела у тілі;

Вона тут спала, й наливалась

У груди їй теплінь жива,

Тут чисто й свято розвивалась

Ясна подоба божества.

А ти! Тебе що привело?

Мене всього мов потрясло…

Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

Нужденний Фауст! Ти ніби сам не свій.

Чи тут незримим чаром віє?

Я ж насолоди був запраг —

І ось душа моя у сні любовнім мліє!

Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —

Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

То як свого блюзнірства ти б скупився:

Одразу знічений, малий,

До ніг упав би й розтопився.

Мефістофель

(увіходить)

Скоріш! Іде вже господинька!

Фауст

Ходім! І більше не прийду!

Мефістофель

Дивись, яка важкенька скринька;

Як треба буде, ще знайду.

Постав у шафу, на косинець.

Клянусь, вона зійде з ума,

За цей спокусливий гостинець

Тобі гостинця дасть сама.

Дитя — дитя, і цяця — цяця.

Фауст

Не треба, може?

Мефістофель

Ще й питаться?

Чи, може, візьмеш скарб собі?

Тоді пораю я тобі

Мене даремно не тривожить

І клопоту мені не множить.

Не думав я, що ти скнарій!

А я тут в голову захожу…

(Ставить скриньку в шафу і замикає її).

Ходім! Скорій!

Щоб привернути грою мрій

До тебе ту дитину гожу.

Чого ж понуривсь ти,