Люко Дашвар - Покров

Мар’яна віддала Льові сотню, аби відчепився.

— Не проп’єш? — уточнила.

Геніальний алкаш Шендрик глянув на Мар’яну як на сміття, повернув їй гроші.

— Хотинський погано на тебе впливає, - сказав серйозно.

— Льово, ти жартів не розумієш? То менше бухай, — усе ще не зорієнтувалася Мар’яна. Тицьнула Льові сотню. — Візьми!

— О, ні! Ти ж, певно, нову сукню повинна купити на завтрашню вечірку! — презирливо посміхнувся.

— На яку вечірку? — розгубилася Мар’яна.

— Новорічну, веселу і файну в ресторані за містом, яку твій Хотинський організував і на яку поїдуть виключно дебіли, бо нормальні люди нині прагнуть бути в інших місцях. І там не наливають! Там — бій!

— Льово, ти вчора був на Майдані? Кажуть, розсіюється потроху, — Льову оточили колеги, всім кагалом посунули на сходи, де тільки і можна було покурити спокійно. — Невже люди на Майдані допустять, щоб усе скінчилося нічим?! — чула Мар’яна.

— То самі будьте людьми! Йдіть на Майдан — одразу в Україні людей більше стане, — на ходу відповідав Льова, і тільки тепер Мар’яна помітила: Шендрик змінився. Усе ті ж скуйовджені довгі патли, беззастережний погляд без страху, тільки звична насмішкувата іронія зникла, наче — які жарти? Усе серйозно.

— Завтра вечірка? — Мар’яна провела засмученим поглядом колег, спустошено опустилася на стілець. Чому Хотинський нічого не розповів їй? Мар’яна так хоче на вечірку з Хотинським — хильнути шампанського, танцювати з коханцем при всіх, звабливо вигинатися пристрасно, щоби всі одуріли від заздрощів! І сукню би нову…

— Золотце, аванс отримала? — Хотинський не дав і посумувати. Уже показував на годинник: якого біса сидимо, Мар’яно? Гроші отримала — в архів! Щоби стало ще більше грошей!

— Не підвезеш?

— У нас рекламна кампанія на старті! — неприємно здивувався Хотинський. А про вечірку промовчав.

Похнюпилася, посунула, у голові одне: вечірка… Без Мар’яни! Заради чого тоді жити?! Заради багатства Дорошів? Та хай воно горить… За ці дні в історичному архіві, після прискіпливого вивчення сотень свідчень епохи, Мар’яна ясно усвідомила тільки одне: Хотинський самостійно і пальцем не ворухнув, аби знайти родовід Яреми, і той дивний список із декількох прізвищ, який вручив Мар’яні на початку пошуків, — то все блеф! Гачок! Файна казочка, аби Мар’яниними руками жар загрібати.

— Я руки попечу, він гроші отримає? І чи поділиться? Дім у Провансі? Господи, я дурна чи наївна?! — геть зажурилася, та в архів пішла. Надто багато таємниць зберігали старі папери. Кожен дотик дарував непоясненну світлу радість відкриття: от жили люди — раділи, кохали, страждали і думали: усе мине, ніхто й не згадає! А тут — Мар’яна… І їм: які ж ви були… справжні! Не журіться! Не буває загублених у часі. Після кожного стежка лишається.

Той день в архіві вщент розбив наївні Мар’янині сентенції: уважно перегорнувши метричні книги Чернігова за 1843-й рік, вона з подивом зрозуміла, що відомостей про смерть Яреми Дороша немає. Ні натяку на стежину.

— Може, Хотинський щось поплутав? — забула ображатися на коханця. Навіть зателефонувала в офіс, аби уточнити: канадським джерелам вірити можна? Ярема Дорош точно помер у 1843-му?

— Увечері поговоримо, — поспіхом відповів Хотинський.

То добре! На вечір Мар’яна приготувала купу запитань, і хай тільки Хотинський спробує знову морочити їй голову. Тоді вона руба: я чи Дороші!

— Так і скажу, — загорілася. — Якщо ти справді кохаєш мене, доведи — звільни від ефемерних пустопорожніх пошуків, які щастя не дадуть, ні! Давай просто жити. Разом. У радості. Днем сьогоднішнім — у ньому так багато повітря і надій. Я би, може, покинула агенцію, бо то так жалюгідно — щодня вигадувати брехливі гачки для того, аби змусити людей купувати пиво. Хіба то гідне діло? Я би, може, справді пішла працювати в архів, бо там життя не менше, ніж під небом. Допомагала би людям згадати своїх пращурів, а ти… Ти би міг стати ким завгодно! Бо ти такий… багатогранний.

Задумалася.

— Повернуся до лофту, навіть чаю не питиму — одразу все йому скажу.

З архіву до центру дісталася близько десятої вечора — в лофті темно, ані душі. Перелякалася. До мобільного.

— «Абонент поза зоною…»

— Та де ж він?… — заклякла на дивані, душа в п’яти: нічого не хочу! Тільки би не втратити свого мужчину!

За годину в дверях клацнув замок. Хотинський не спитав, як зазвичай: «Як наші справи, золотце?», присів поряд із Мар’яною, мовчки обійняв, намагаючись виглядати спокійним, та вона бачила: стривожений.

— Як наші справи? — ляпнула насторожено.

Хотинський посміхнувся іронічно — чисто, як Льова Шендрик: справи — маячня, якщо вони відволікають від головного. Обійняв Мар’яну міцніше, поцілував у губи.

— Так багато проблем, золотце, — прошепотів тоскно, Мар’яні аж сльози на очі.

— Любий, єдиний… — серце колотилося, страх звідкілясь. — Не хвилюйся, я знаю… Знаю, що робити.

— Ти про що?

— Про заповіт! Про нащадків, про спадок, — розхвилювалася, запашіла. — Ніхто не знайде про Ярему нічого, от повір! Я передивилася кожен папірець! Нічого про нього немає — ніби і не жив. І відомостей про його смерть нема! Думаю, не лишилося після нього ані дітей, ані онуків. Обірвалася гілка на Яремі. І це добре!

— Чому? — Хотинський напружився. Уважно дивився на Мар’яну.

— Бо тоді єдиними нащадками лишаються Дороші по лінії його дядька Самійла. У того син був, онук… Я їх знайшла. Тобто… знаю, де шукати. Вони на Катеринославщину переїхали в 1843-му. Я спробую тут відшукати хоч якусь інформацію, як не знайду — поїду в Дніпропетровськ, — і де ділися плани відкараскатися від пошуків? Вантажила і вантажила себе новими зобов’язаннями по тім’ячко.

Хотинський мовчав.

— Агов… — прошепотіла. — Ти тут?

Хотинський зазирнув у Мар’янині очі, видихнув збуджено-раптово, увіп’явся в Мар’янині губи, повалив її на диван.

— Ти мій, тільки мій… — стеля лофту зменшилась у нуль, відлетіла. Над головою гасали вітри — реготали, стогнали, плакали, — геть нічого крім тих вітрів не розчути. Та Мар’яна розчула.

— Це вихід, золотце, — шепотів Хотинський. — Завтра ще день порийся тут, в історичному архіві, а на післязавтра замовлю тобі квиток у Дніпропетровськ…

Мар’яна оглухла. «Я хочу загубитися!» — било в скроні.

Наступного ранку Мар’яна прокинулася з відчуттям презирства до себе. Скрутилася під теплою ковдрою, карталася: нащо вчора, як з конопель, ляпнула про Самійла? Чому визвалася їхати в Дніпропетровськ? Вона ж хотіла серйозно поговорити з Хотинським, раз і назавжди відокремивши себе від пошуків канадських скарбів. Невже так сильно боїться втратити його, що будь-які забаганки виконувати ладна? То нормально?

— Я або Дорош… — згадала. Засмутилася.

Учора розмови так і не вийшло. «Солодких снів, золотце», — сказав Хотинський після бурхливої