Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Фрола Аністратовича. І будь зараз на місці Гріма хтось інший, Аністратович віддав би це, як на його погляд, дурнувате дерево, набите такими ж дивакуватими птахами, за милу душу, не просячи й доброго слова. Але тепер нарешті наступила слушна нагода звести рахунки із тим, хто всі ці роки так боляче ранив його самолюбство. Все єство Аністратовича, злорадно тішачись, волало до помсти.

— Крім усього, бачу, ти ще й не вихований, — мовив із удавано щирим подивуванням. — Вриваєшся серед білого дня в чужу хату, тягнеш, що заманеться, та ще й погрожуєш.

Зіниці Аністратовича звужувалися у товстих скельцях окулярів, очі дедалі густіше вкривалися сердитим потом. Навіть мирні й сонливі бегемоти на його халаті перестали позіхати, наїжачились й дивилися на хлопця насторожено й вороже.

— Я не краду і не беру звідси, що заманеться. Це пам’ять про мого батька.

Грім ще міцніше пригорнув до себе картину.

— Ну й отрок у тебе, — звернувся, хапаючись від нервового сміху за тлусте черевце Флор Аністратович до матері, яка зразу прибігла, зачувши сварку. — У нього ж не всі дома, — покрутив біля скроні. — Ось тобі й селяни, народ справді простий, нічого не скажеш.

Старенька, перестрашено зіщулившись, стояла у кутку кабінету ні жива ні мертва.

— Повісь картину на місце! — в голосі Аністратовича відчулася явна погроза.

— Ні!

Аністратович, у противагу своїй розхляблій, ожирілій поставі, блискавично підскочив до хлопця, схопив за барки, потягнув до себе і із усією люттю і ненавистю, які згромадилися за цей час у кулачищах, метнув у проліт дверей. Тримаючи однією рукою картину, другою шукаючи опори, хлопець зачепився ногою об поріг, впав горілиць у коридор і головою вдарився об ребро тумбочки.

Нагально притлумлена мати, все ще не усвідомлюючи сподіяне, розгублено подала йому руку. Грім відсторонив її і піднявся самотужки.

— Іроде, ти що з дитиною вчинив?! — неспогадано вилетіла із кутка Вариводиха й вчепилася за халат Фрола Аністратовича.

Де й поділися її покірність, лагідність, ота вічна боязкість перед зятем. Трясла ним, отетерілим, і кидала в ненависне обличчя все, що накипіло у серці.

— Спаскудив життя дочки, то й хлопця думаєш загубити! Бодай тобі щасливого дня не діждатися!

Мати пробувала було щось сказати, але тут заплакала й побігла на кухню.

Грім з якимось неприродним спокоєм піднявся після удару, одягнувся, взяв під руки картину й вийшов з хати.

На дворі безтурботно світило весняне сонце, вздовж доріжки зеленіли перші промені трави, в саду, доказуючи один одному правоту, культурно сварились вишколені горобці.

Після пропахлої нафталіном і парфумами хати дихалось легко, вільно і солодко. Грім на мить зупинився перед сходами і співчутливо глянув на левів.

“Господи, як же такі звірі, сильні, могутні, можуть жити з цими людьми під одною стріхою”, — подумав з гіркотою й попрямував на вулицю.

Біля хвіртки раптом почув за собою тяжкі, натомлені кроки і обернувся. Сплигнувши із постаментів, за ним покірно ступали сині леви. Грім легкою ходою йшов по вулиці. Дерево на картині, яку хлопець ніс під пахвою, відчувши на дворі весну, починало помалу оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп’янків злітали один за одним у теплі небеса білі лебеді. Могутні і сильні звірі пораз дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, поважною ходою йшли за хлопцем. І коли всі троє вийшли на околицю міста, їх зустріли сільські дерева.

— Що це за сині звірі і куди вони прямують? — спитали Гріма простодушні сливи-угорки і черешні-маївки.

— Це звичайні леви, — безжурно відповів хлопець, — а йдуть вони зі мною, додому. Ми ж, селяни, народ простий, думаю, зживемося під однією стріхою.

Феномен Дульсінеї Тобоської,

або ж

Меланхолія у Ногавички

Посеред грудня дощі раптово звітрились. Натомість вдарили морози — здорові, люті і міцні. Чимало лиха скуштували на своїм віку брати-горіхи, але ніхто із прирічанців не чув від них нарікань на судьбу. Зате тепер, особливо ночами, дерева часто скрикували від нестерпного холоду, і чулося у їх стогонах стільки муки, що не одне серце озивалося до них болем. А мороз палив день у день. На якийсь час закрилася навіть школа. Наскільки вже гартований житейськими і природними бурями Федірцан, і той якось, перебігаючи до баби Вариводихи навідати Меланю, обморозив вуха. Обкутавши голову вовняною хустиною, Петро тепер лежав вдома і з смертельним пострахом чекав днів тепліших. А суть у тому, що Федірцан навіяв собі: коли наступить відлига, вуха розтануть і відпадуть. І тоді й без того лиса його голова стане вже зовсім схожою на осінню диню. Уявляючи, як сприйме його нову подобу Меланя, Петро жахався і безперестанку молився. І тут — невідомо, чи від Петрових молитов, чи закономірно — потепліло, і перед Новим роком пішов сніг. Перші сніжинки почали кружляти над селом з обіду, а через півгодини так замело — за два кроки просвітку не видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари рожевими журавлями прошелестіли над Прирічним і пірнули за гору Меланю шукати нічлігу. Село врочисто готувалось до Нового року. Водночас прирічанців проймала й тривога. Що дарує рік прийдешній світові, Прирічному? До кого увійде в оселю новим щастям, кому горем серце обпече? Адже, як свідчила преса, коментувало безперестанку радіо і телебачення, підтверджували, зрештою, і календарі старожилів Прирічного, — наступний рік мав бути роком активного сонця.

Славна історія села посвідчувала, що у таку пору чудеса надходять на чудеса і добра від них мало ждати. Приміром, уже згадувана вчителька початкових класів Віра Петрівна Перебзяк, готуючись до чергових вступних іспитів на історичний факультет університету, не без подиву віднайшла у хроніці Прирічного, що Велика ріка зникла біля села саме у рік активного сонця.

Отже, як і слід було очікувати, перший же день Нового року дарував прирічанцям сенсацію: у баби Вариводихи опоросилася відома на всю округу породиста свиноматка, яку покійний онук Грім назвав Дульсінеєю Тобоською. Факт сам по собі, здавалося б, непримітний. Але в тім то й річ, що привела Дульсінея Тобоська аж двадцять поросят.

Почувши від Ногавички цю новину, старий Федірцан багатозначно прорік:

— Акхи, казав я, небого Меланю, що у цьому році чудеса у світі будуть діятися великі, акхи. Я, небого, пам’ятаю, як за молодості нас із покійним братом Яном цілий рік активного сонця животи боліли, акхи…

— То й що, — просвердлила Меланя колючим зором обличчя незворушного Федірцана, — думаю, слава Богу, ачей ви не опоросилися, як Дульсінея.

— Ні, ні, — запевнив жінку Петро, сприйнявши її мову за чистий гріш. — Я