Корнелія Функе - Чорнильне серце

ускладнювало йому справу. Так, Вогнерукий, проникаючи до кімнати Меґі, відчував докори сумління, хоч ніякого лихого наміру й не мав. Він прийшов сюди зовсім не для того, щоб украсти в дівчинки книжку, хоча Каприкорн, звичайно, спав і бачив «Чорнильне серце» в себе. «Книжку, а на додачу ще й доньку Чарівновустого!» — ось який був його новий наказ. Але з цим можна було й зачекати. Цієї ночі Вогнерукого привело сюди щось інше. Цієї ночі до кімнати Меґі його пригнало те, що вже багато років ятрило йому душу.

Він замислено став край ліжка й задивився на сонну дівчинку. Віддати до рук Каприкорна її батька — у цьому не було нічого складного, а ось із нею самою справа стояла інакше. Її обличчя нагадувало Вогнерукому обличчя іншої людини, хоча на цьому дитячому личку не лишив своїх темних слідів ще жоден смуток. Дивна річ: щоразу, коли дівчинка зводила на нього погляд, Вогнерукий відчував бажання довести їй, що він не заслуговує такої недовіри в її очах. Ота тінь підозри потьмарювала її погляд завжди, навіть коли вона до нього всміхалася. На батька дівчинка дивилися зовсім інакше — так, ніби той міг захистити її від будь-якого зла й мороку в світі. Ох, яка ж дурна, яка безглузда це думка! Від того зла й мороку дівчинку не зміг би захистити ніхто!

Вогнерукий спохмурнів і провів пальцями по рубцях у себе на щоках. Геть усі ці непотрібні роздуми! Він привезе Каприкорнові все, що тому потрібно: і книжку, й дівчинку. Але не цієї ночі.

На плечі завовтузився Ґвін, намагаючись скинути з себе нашийника. Він не любив нашийника не менше, ніж собачого ланцюжка, на який його посадив Вогнерукий. Ґвіна тягло на полювання, а господар не пускав. Минулої ночі, поки Вогнерукий розмовляв з Каприкорновими людьми, куниця втекла. Це пухнасте маленьке чортеня й досі боялося Басту. Дорікати Ґвінові за це Вогнерукий не міг.

Меґі спала міцним глибоким сном, увіткнувшись обличчям у сірий светр — мабуть, батьків. Уві сні дівчинка щось мурмотіла, але що саме — Вогнерукий зрозуміти не міг. І знов у його душі ворухнулось нечисте сумління, однак він рішуче прогнав це гнітюче почуття. Воно йому непотрібне — ні тепер, ні згодом. До дівчинки йому нема ніякого діла, а з її батьком він уже поквитався. Вогнерукий не мав причин відчувати себе жалюгідним мерзотником з гадючим жалом.

Він обвів поглядом темну кімнату. Куди ж вона діла книжку? Біля ліжка стояла полакована червона скринька. Вогнерукий підняв покришку. Коли він нахилявся, Ґвінів ланцюжок тихенько брязнув.

У скриньці було повно книжок — чудових книжок. Вогнерукий дістав з-під плаща ліхтарика й присвітив.

— Ти диви! — промурмотів він. — Які ж ви красуні! Неначе шляхетні панії в розкішних шатах на княжому балу!

Мабуть, після того, як дитячі пальчики Меґі добряче пошарпали ці книжки, Чарівновустий оправив усіх їх у нові палітурки. Ну звісно, ось і його особистий знак: голова однорога. Цей знак красувався на кожній книжці, і кожна палітурка мала свій, окремий колір. Здавалося, в цій скриньці зібралися всі кольори веселки.

Книжка, яку шукав Вогнерукий, лежала на самому споді. Серед усіх отих ошатно вбраних красунь вона у своїй скромній, сріблясто-зеленій палітурці мала досить простенький вигляд — майже як жебрачка.

Те, що Чарівновустий убрав цю книжку в таку непоказну сукню, Вогнерукого не дуже й здивувало. Батько Меґі ненавидів «Чорнильне серце», мабуть, не менше, ніж Вогнерукий його любив. Він обережно дістав книжку. Відколи тримав її в руках востаннє, минуло вже майже дев’ять років. Тоді вона була ще в картонній палітурці й паперовій суперобкладинці, надірваній унизу.

Вогнерукий підвів голову. Дівчинка зітхнула й перекинулася на другий бік, повернувшись до нього сонним обличчям. Який нещасний вигляд вона мала! Напевно, їй снився поганий сон. Губи в неї тремтіли, а руки щосили стискали светра, так ніби вона шукала в чомусь — ні, в комусь — опору. Але в поганих снах людина здебільшого самотня, жахливо самотня… Вогнерукий пам’ятав багато поганих снів, і якоїсь миті він мало не простяг руку, щоб розбудити Меґі. І чому він такий м’якотілий дурень?!

Він обернувся до ліжка спиною. Очі не бачать — серце забуде. Потім розгорнув книжку — поквапно, поки не передумав. Дихати було важко. Перегорнув перші сторінки, прочитав кілька рядків, заходився гортати далі, далі… Та з кожною новою сторінкою його пальці затримувалися щораз довше, і раптом він різко згорнув книжку. Крізь щілини у віконницях до кімнати сочилося місячне сяйво. Вогнерукий гадки не мав, скільки простояв отак, блукаючи поглядом у лабіринті літер. Читати він і досі умів абияк…

— Боягуз! — стиха кинув він. — Ох, який же ти боягуз, Вогнерукий! — Він до болю закусив губу. — Ну ж бо! — шепотів далі. — Може, це останній твій шанс, йолопе! Як тільки Каприкорн одержить цю книжку, він запевне й не погляне в твій бік.

Потім розгорнув книжку вдруге, погортав до середини й знову згорнув, та так гучно, що Меґі уві сні здригнулася й сховала голову під ковдру. Вогнерукий нерухомо завмер біля ліжка, чекаючи, поки її дихання стане рівнішим, тоді глибоко зітхнув, нахилився над червоною скринькою й поклав «Чорнильне серце» назад, до решти книжок.

Він нечутно опустив покришку.

— Чи ти бачив? — прошепотів він, звертаючись до Ґвіна. — Я просто не годен набратися духу. Чи не краще тобі пошукати сміливішого господаря? Подумай.

Ґвін тихенько цявкнув у нього над вухом. Та якщо це була відповідь, то Вогнерукий її не зрозумів.

На хвилю він знову прислухався до спокійного віддиху Меґі, потому рушив навшпиньках до дверей.

— Та що ж це таке?! — пробурмотів він, опинившись у коридорі. — Хто мені скаже, чим це скінчиться?

Потім він піднявся до мансарди, де Елінор відвела йому комірчину, й ліг на вузеньке ліжко, навколо якого здіймалися гори коробок із книжками. Але до самого ранку він так і не заснув.

Усе далі на південь

Іде дорога від воріт

Все далі й далі в даль.

Пора, пора мені в похід,

Лишивши вдома жаль.

Піду по ній, і десь вона

Ввіллється в більшу путь,

Що стільки стріч плека одна!

Що ж далі? Не збагнуть…

Джон P. Р. Толкін. Володар перснів [1]

Наступного ранку після сніданку Елінор розгорнула на кухонному столі пом'яту карту шляхів.

— Отже, звідси триста кілометрів на південь, — промовила вона, кинувши недовірливий погляд у бік Вогнерукого. — Що ж, показуйте, де нам шукати батька Меґі.

Серце в Меґі закалатало, вона