Корнелія Функе - Чорнильне серце

Та Вогнерукий відповідати не квапився. Він так обвів поглядом кущі довкола, немовби зроду такого не бачив. На ньому було пальто, хоч день видався теплий — такий теплий, що на лобі у Вогнерукого повиступали дрібненькі блискучі краплини поту.

— Ні, мене вони не забрали, — нарешті промовив він, повертаючись обличчям знову до Меґі. — Але я бачив, як вони повезли твого батька. Я кинувся був услід за ними, просто через кущі, й на тому крутому схилі часом навіть здавалося, що я скручу собі в’язи. Але встиг лише добігти вниз, до воріт, і вгледіти, як вони повернули на південь. Певна річ, я їх одразу впізнав. Каприкорн послав найкращих своїх людей. Серед них був навіть Баста.

Меґі прикипіла поглядом до його губів, немовби намагаючись якомога швидше зірвати з них слова.

— І що? Ти знаєш, куди вони відвезли Мо? — Її голос тремтів від нетерплячки.

— Гадаю, до Каприкорнового села. Та я хотів переконатися й тому… — Вогнерукий скинув пальто й поклав його на лавку. — І тому подався за ними далі. Я розумію, це просто смішно — на своїх двох бігти за машиною, — сказав він, коли Меґі недовірливо наморщила чоло. — Але я просто був такий лютий… Усе виявилося марним: і мої попередження вам, і наш приїзд сюди… Згодом мені пощастило спинити попутну машину, й вона підвезла мене до сусіднього села. Там вони заправилися бензином — четверо чоловіків, усі в чорному й досить непривітні. Там вони надовго затрималися. Отож я взяв мопеда… напрокат… і спробував переслідувати їх далі… Тільки не дивися так на мене, заспокойся, мопеда я потім повернув. Швидкість у нього не надто велика, але дорога там, на щастя, дуже, дуже покручена, і невдовзі я побачив їх знов — далеко внизу, в долині, тоді як сам ще спускався серпантином униз. Одне слово, сумніву я вже не мав: вони везуть твого батька до Каприкорнової штаб-квартири. Не в один зі сховків на північ звідси, а просто до лігвища лева.

— Лігвища лева? — проказала вслід за Вогнеруким Меґі. — А де це?

— Кілометрів десь… за триста на південь звідси. — Вогнерукий сів на лавку поруч із Меґі й, примруживши очі, задивися на сонце. — Неподалік від узбережжя. — І знов зиркнув на книжку, що лежала все ще на колінах у дівчинки. — Каприкорн не дуже зрадіє, коли довідається, що його люди привезли йому не ту книжку, — сказав по хвилі. — Лишається тільки сподіватися, що його гнів не окошиться на твоєму батькові.

— Але ж Мо не знав, що то книжка не та! Елінор нишком її підмінила! — І знову ці кляті сльози. Меґі втерла їх рукавом.

Вогнерукий, зібравши на чолі зморшки, дивився на неї так, наче не був певен, чи можна їй вірити.

— Елінор каже, що хотіла тільки погортати книжку! Вона віднесла її до своєї спальні. Мо знав про схованку, до якої тітка поклала книжку, а позаяк вона була загорнена в папір, то він не помітив, що то книжка зовсім інша! А Каприкорнові люди теж не перевірили.

— Звичайно, ні. Та й навіщо? — У голосі Вогнерукого вчувалася зневага. — Читати вони все одно не вміють. Їм що ця книжка, що та — однаковісінько, просто папір, укритий друкованими значками. Крім того, вони звикли, що їм віддають усе, чого вони забажають.

— Відвези мене до того села! — Від страху голос у Меґі зробився пронизливий. — Прошу тебе! — Вона благально дивилася на Вогнерукого. — Я тому Каприкорнові все поясню. Я дам йому цю книжку, і він відпустить батька. Правда ж?

Вогнерукий, примружившись, поглядав на сонце.

— Ну звісно, правда, — сказав нарешті він, не повертаючи голови до дівчинки. — Іншої ради, мабуть, немає…

Він хотів був додати ще щось, але цієї миті з будинку пролунав голос Елінор.

— Гей, хто там у нас? — гукнула вона, виглядаючи з вікна своєї кімнати.

Блідо-жовта завіска напнулася на вітрі, немовби в ній заплутався якийсь дух.

— Коли б це не отой сірникоїд!

Меґі підхопилася й помчала газоном до неї.

— Елінор, він знає, де Мо! — закричала дівчинка.

— Он як?! — Спершись на підвіконня й примруживши очі, Елінор розглядала Вогнерукого. — Ану покладіть книжку! — крикнула йому. — Меґі, забери в нього книжку!

Меґі вражено озирнулася. Вогнерукий справді тримав «Чорнильне серце» в руках, та коли Меґі глянула на нього, хутко поклав книжку на лавку. Потому знаком підкликав дівчинку до себе, кидаючи в бік Елінор люті погляди.

Меґі нерішуче підійшла до нього.

— Згода, я відвезу тебе до батька, навіть якщо мені загрожуватиме небезпека! — прошепотів він. — Але ота… — Він непомітно хитнув головою в бік Елінор. — Вона лишиться тут. Зрозуміла?

Меґі перевела розгублений погляд на будинок.

— Я що — маю здогадуватися, що він там тобі нашіптує? — гукнула Елінор з вікна.

Вогнерукий кинув на Меґі застережливий погляд, але дівчинка не звернула на нього уваги.

— Він хоче відвезти мене до Мо! — гукнула вона.

— А чого ж, нехай відвезе! — крикнула у відповідь Елінор. — Але я поїду з вами! Навіть якщо обоє ви, можливо, й проти мого товариства!

— А ми таки й проти! — прошепотів Вогнерукий, безневинно всміхаючись до Меґі. — Але хтозна, може, нам пощастить обміняти на неї твого батька? Ще одна служниця Каприкорнові запевне не завадить. Щоправда, куховарити вона не вміє, але прати білизну, либонь, зможе. Нехай навіть із книжок цього й не навчишся.

Меґі не втрималася й засміялась. Хоча з обличчя Вогнерукого й не видно було — жартує він чи каже серйозно.

Боягуз

Удома! Це відчуття передавали оті ласкаві вигуки, обережні доторки, що їх приносив із собою легіт, невидимі крихітні рученята, які вабили й тягли його в цілком певний бік…

Кеннет Греєм. Вітер у вербах

До кімнати Меґі Вогнерукий прокрався лише після того, як упевнився, що дівчинка спить. Двері вона замкнула зсередини на ключ. Зробити це її намовила, певна річ, Елінор, тому що не довіряла йому й тому що Меґі відмовилася повернути їй «Чорнильне серце». Вогнерукий мимоволі усміхнувся, встромляючи у замок тоненький дріт. Яка ж ця жінка дурна, хоч і перечитала цілу гору книжок! Невже вона серйозно вірила в те, що отакий звичайний дверний замок — для нього нездоланна перешкода?

— Може, для таких незграбних пальців, як у тебе, Елінор, це й перешкода, — шепотів Вогнерукий, відчиняючи двері. — Але мої пальці люблять грати з вогнем, і в цій грі вони навчилися бути умілі й спритні.

Куди серйознішою перешкодою була його прихильність до доньки Чарівновустого, а нечисте сумління ще більше