Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

цю особливу прикмету заробив. Ну, звиняйте, там не курорт, народ усякий є, і людина людині — вовк. А тим паче — в таких, гм, екстремальних умовах. Я тебе шукав, до речі, для серйозної розмови.

— Ми тут хіба жартуємо?

— Не тут ми повинні були здибатися. І не так. Серйозно, Горілий, я своїх не здаю.

— Хіба?

— Хіба… Ти мотав не по повній програмі, бо зрозумів дещо. Образився? Ну як же: всі грішать, один спокутує… Коротше, Горілий, мені справді тепер не до тебе, але поговорити ми повинні, тому тебе сюди й привезли. Слухай уважно: місяць гуляєш, місяць, ніяких півтора, то я захопився. Нехай кругом різні справи втрясуться, хоча б ця історія з відьмою, хай їй грець… Ще дізнається хто, що тут, у Конотопі, відьма завелася і смерть пророкує… Значить, за місяць або ти мені дзвониш, запросто, без оцих своїх ображених штучок, або я тебе сам знайду. Є можливість нормально працювати і перспектива нормально жити. Є в мене один знайомий, люди йому потрібні, з досвідом… таким, як у тебе…

— З досвідом сидіти в тюрмі? — Сергій блазнював, навіть не приховуючи цього.

— З досвідом оперативної роботи, — Зарудний не відреагував на блазнювання. — Робота в Глухові, аби тут не відсвічував. Тобі ж байдуже, як я розумію, в Конотопі тебе нічого не тримає. Попервах кімнату виділять, потім — нормальне житло. Тільки постарайся цей місяць гарно поводитися, гаразд?

— А це ви мені таку блатну роботу за зразкову поведінку підкидаєте?

— Я б на твоєму місці, Горілий, не пащекував.

— Тому ви і не на моєму.

Майже повна склянка віскі свою підступну справу зробила — контролювати власні емоції Сергієві ставало дедалі важче, зате й придурюватися, що все гаразд, теж нелегко.

— Що тобі не подобається?

— Мені?

— Тобі.

— Все подобається. Ваша пропозиція подобається. Віскі подобається. Ставлення до товариша по зброї подобається. А чотири з половиною роки на кічі — так узагалі вічний кайф! Я вільний?

— У тебе ж довідка про це є, сам говорив, — криво посміхнувся Зарудний.

— Ну, а зараз я вільний? Можу йти з цього кабінету?

— Можеш. Розумію, ти гоноровий зараз. Але це минеться. Ліпше тобі подумати і зважити все.

— Зважити? Як на базарі, коли зважують, і при цьому — обважують?

— Іди вже, — зітхнув Зарудний. — Бачу, нам іще раз треба буде… Тебе відвезуть, куди скажеш, бо серед ночі в такому стані знову залетиш.

— Ногами дійду. Не надо…

Ледь гойднувшись, Горілий підійшов упритул до столу, кинув недопалок у свою склянку, послухав, як той зашкварчав у сорокаградусній коричневій рідині, для чогось підморгнув підполковнику, розвернувся і вийшов. Як відзначив Зарудний — все ж таки не надто впевненим кроком.

Підполковник не бачив — це бачив молодий опер, він саме спішив до начальника, бачив, але нічого начальству не сказав, — як Сергій, уже за дверима, в передбаннику, розвернувся, міцно вперся ногами в паркетну підлогу, зігнув праву руку в лікті, ляснув по згину лівою, показав цю фігуру зачиненим дверям, лише потому пішов геть. Не озираючись.

Зранку, коли Андрій Шпола доїхав до управління, там уже втілювався в життя саме той, гірший варіант, чого так побоювався Володимир Зарудний. А саме: домовитися з Момотом про співпрацю в екстремальних умовах не вдалося, доводилося діяти самостійно і на випередження.

Зібравши в себе «убійний» відділ у повному складі, підполковник повідомив операм останні новини, бо тепер ця справа стосувалася не лише Шполи, хоча Андрій і далі вів її. Начальнику карного розшуку вдалося-таки видзвонити серед ночі керівника служби безпеки Конотопської філії банку «Слобода» Олександра Момота і навіть записати розмову на спеціально налаштований диктофон, щоб усі оперативники почули: колишній міліцейський полковник, заскочений нічним дзвінком, усе ж таки не дуже здивувався. Підтвердив: із боржниками справді велася певна робота, гроші ж повертати треба, бо коли прикрутило — в банк бігли, а коли банк пасок затягує — божників це ніби не стосується. Але боржників жодним чином не залякували, і взагалі Момот гадки не має, хто міг убити підприємця. «Щодня когось убивають, Володю, ми ж із тобою менти, не всі ж трупи на моїх людей вішати», — так і сказав. На запитання, які ще трупи і хто вішав на його людей, відповідь була: «Ой, не чіпляйся до слів, Зарудний. Може, я завтра раненько підскочу, сядемо і перетремо цю тему?» На тому розмова закінчилася.

Продовження її не було — Момот до управи, попри домовленість, не з'явився. Хоча на дзвінки відповідав, пояснив — винен, закрутився, теж треба дещо з’ясувати, поки що нема з чим до Зарудного їхати, таке всяке. Начальник карного розшуку продемонстрував дивовижну та не звичну для себе поступливість. Але водночас просто при всіх віддав по міському телефону розпорядження знайти номер приймальні керівника банку Нікітина, звелів набрати його і, назвавшись секретарці, попросив з’єднати з шефом. «Ні, шановна, мене мало хвилює його зайнятість! Ви погано почули, хто з вами говорить? НАЧАЛЬНИК. КАРНОГО. РОЗШУКУ. Бачили по телевізору в серіалах таких? Я чекатиму, шукайте шефа і з’єднуйте!»

Нікітин знайшовся за десять хвилин, був не в себе, говорив із машини, куди і звідки їхав — не ясно. Не надто сперечався з підполковником Зарудним, поцікавився лишень, чи в курсі начальник міліції, почув у відповідь: «Не треба лякати знайомствами, я знаю начальника і не боюся його!» — і після короткого опору погодився надіслати по факсу список усіх підлеглих пана Момота: працівники служби безпеки оформлені на роботу в банк офіційно.

Далі — новий дзвінок секретарці. Ні, вона не в курсі, що шеф звелів надати такий список… «А, ось чекайте, він дзвонить… Так-так, Павле Павловичу, пан підполковник саме на дроті… Є… Зрозуміла… Так-так… Алло, Володимире Семеновичу? Який у вас мейл, я протягом півгодини перешлю… Факсом? Звичайно, нема проблем, це займе тридцять хвилин, не більше, кажіть номер… Звичайно, там є всі адреси…».

Список працівників служби безпеки «Слободи» надійшов факсом за двадцять хвилин.

— Бородуля Денис Геннадійович, вісімдесят другого року… пацан… Проживає: місто Конотоп… — Зарудний підвів очі від аркуша. — Все, братці, я за вас усіх половину роботи зробив. Із відставними підполковниками та з банкірами говорити — царське діло, тут згоден. Далі — самі. Ось список, хай роблять копії, дуйте в адреси. Шпола, бери собі цю Бородулю тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження. Ясно?

— Так точно!

— Тут четверо лишилося, якраз по одному на кожного. Крикун, Вася — робиш заодно запит на всі прізвища. Поки ви сюди всю команду Момота притягнете, дані повинні надійти.

— Якщо на когось