Світлана Талан - Купеля

тіткою Галею. — Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. — Я кажу все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.

— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново й дуже важливо.

— Не парся, нічого страшного. У нас іще буде час поспілкуватися.

— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише півгодинки, — попросила Софійка.

— Ні! Сьогодні в мого чоловіка день народження.

— Гелю, — дорікнула Соня. — Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.

— Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то, виходить, так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я — свою подругу з чоловіком. І все!

— Я без подарунка, мені незручно. — Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.

— Узагалі ми свято будемо відзначати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий! — Галя повернулася лицем до входу.

Софійка стерпла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч із ним ішов, усміхаючись до Соні, Стась!

— Вибач, я піду. — Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стась.

— Куди зібралася? — запитав він, нахабно посміхаючись. — Я так чекав такої слушної нагоди.

— Відійди, — попрохала Софійка, дивлячись йому прямо у вічі.

— Соню, ну досить! — Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. — Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село, та й годі! Будь розкутою! Не напружуйся, тут усі свої!

Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а в справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. Тож доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.

Софійка бачила, як Стась стежить за кожним її рухом, і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати Соні, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли чоловіки встали з-за столу та пішли курити, Соня вирішила не гаяти часу.

— Гелю, — почала вона одразу. — Ти знаєш, що в мене горе?

— Чула, що твій хлопець тебе покинув.

— По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.

— Чула, — відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.

У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал із шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.

— Я вже два рази викликала лікаря з міста, — продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. — Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.

— О! Це вже по-нашому, — Галя задоволено усміхнулася та наповнила бокал. — Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся в тебе розкішне, але одразу видно, що ти із села: такі зачіски давно не в моді.

— А я й не стидаюся того, — відповіла Соня, перехиливши й другий бокал. — Так ось, — продовжила вона, відчувши себе більш розкутою, — не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.

— Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, — протягла Галя.

Соня пильно вдивлялася в обличчя подруги, але воно нічого не говорило. Галя зробила паузу.

— Розумієш, Соню, у бізнесі, якщо хочеш щось мати, то ніколи немає вільних коштів. Якщо з’являються гроші, то їх одразу треба вкладати в справу. Інакше не можна — збанкрутуєш одразу!

— То ти мені… відмовляєш? — У Соні похололо в грудях від поганого передчуття.

— Зараз, якщо ти чула, почалася криза. Вона не пройшла повз нас. Охочих відпочити за кордоном усе менше й менше. Усі хочуть дешевше та краще відпочити. Іноді доводиться працювати собі в збиток. Я не кажу, що це буває завжди, але неприємності трапляються — таке життя. — Галя стенула плечима й усміхнулася.

— Допоможи мені. — Соня благально подивилася в очі подрузі. — Я прошу тебе перший раз й останній. Я буду працювати та віддавати тобі борг. Я обов’язково поверну тобі гроші, але не одразу, поступово. Восени будуть їздити по селах закуповувати картоплю, я продам її майже всю, а виручені гроші тобі одразу ж привезу…

— Соню, річ не в тому, що буде восени. Нам треба вижити зараз, доки йде сезон відпочинку. А щоб щось заробити, треба вкласти. Як ти не розумієш?!

— Розумію, — тихим голосом відповіла Соня. — Мені нікуди звернутися по допомогу.

— А Стась?

— Що Стась?

— Він пропонував тобі свою допомогу. Чому ти відмовилася?

— Отже, ти все знаєш, — похитала головою Соня.

— Не все, звичайно… — Галя хитро примружила очі. — Але дещо мені відомо. Та ти знаєш, скільки дівиць за ним упадає? Він гарний, високий, а головне — багатий! За його товстеньким гаманцем кожна побіжить, а ти… На що ти сподіваєшся? Кого чекаєш?

Софійка налила собі шампанського, випила ще.

— Сашка, — відповіла вона. — Я чекаю свого коханого.

— То-то ж бо й воно, що свого коханого! Тобі він потрібний, але де гарантія, що він тебе любить? Тобі не хочеться вірити й зізнаватися навіть самій собі, але факт — річ уперта, як каже мій чоловік; він покинув тебе та, напевне, уже давно забув, як тебе звати.

— Ні, — похитала головою Соня. — Кохання не вмирає, бо воно вічне. Та чи тобі це зрозуміти?

— Де вже мені зрозуміти! — пхикнула Галя. — Я знаю напевне, що коханням ситий не будеш. Дарма, що в мене чоловік набагато старший, дарма, що не гарний на вроду, але я завжди й гарно вдягнена, і добре взута. І в холодильнику в мене миші не вішаються. А що з твого кохання? Що ти маєш від нього? Кохання — уже давно пережиток минулого, потрібно бути сучасною, коли матеріальне набагато вище від почуттів, — сказала Галя й додала: — Потрібно мати те, чим можна скористатися, що показати іншим. А що в тебе є?

— Що я маю? — Соня намагалася приховати презирство, але в неї не дуже це вийшло, і вона