Світлана Талан - Купеля

— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стась. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли почепила його на місце, то хлопця за вікном уже не було.

Розділ 20

З надією вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Дівчина була впевнена, що там їй видадуть допомогу — інакше бути не може. Спітнілий Олексій Павлович поклав перед Сонею чистий аркуш паперу, наказав писати заяву, докладно вказавши, кому потрібна допомога, з якої причини, потім довго вдивлявся в написане. Соня вже почала нервуватися й засовалася на стільці. Олексій Павлович, ніби прокинувшись від сну, блимнув на дівчину почервонілими очима, дістав хусточку, промокнув піт із лоба й наказав секретарці оформити всі належні папери.

— Сто гривень, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі. — Більше не можемо.

— Сто?! — Соня аж піднялася зі стільця. — Що я зможу на них купити?

— Дівчино моя люба… — Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. — Це все, що ми можемо. Та якби в мене була змога дати більше, то чи не дав би?

— Дідусь усе життя працював у колгоспі… — почала вона.

— Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.

— У вас же є кошти, повинні бути.

— Немає, рідненька, нічого немає.

— Бо розкрали все! — не стрималася Соня. — Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблукати в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила в цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?

— І справедливості у світі теж немає, — роздратовано сказав Олексій Павлович. — Уже не мала дитина, повинна й зрозуміти.

— Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!

— То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?

— Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйона не вистачає! — кинула зле.

Дівчина забрала гроші, розписалася за них у паперах.

— Невдячні, ох і невдячні пішли люди, — зітхнув голова.

— Це у вас немає совісті! — невдоволено промовила Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.

…Земля хиталася в Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.

До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою, яку будь-хто може розтоптати ногою. У «білому домі» вона не стримала себе, у запалі щось говорила про свої сподівання в дні помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні сподівання достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи до болю губи, не маючи сили стримати сльози.

Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлася, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, — Соня подумки звернулася до Сашка, — я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, усе переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».

У тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.

Доглянувши за дідусем, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той викидав із хліва гній.

— О! — зрадів дядько Василь. — Добридень, мала! Заходь до хати, а то в мене руки брудні. Бачиш, біля свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб усе до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, — усміхнувся він до хрещениці.

— Я лише на хвилинку, — пояснила Софійка. — Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?

— Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? — поцікавився він.

— Просто так, — збрехала Соня. — Дізнаюся, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.

— Дід іще не одужав?

— Поки що ні, але, сподіваюся, усе буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо в хаті, як у труні. Тож подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може, хоч розвіюся.

Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.

— Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, — сказала Соня, довго не зволікаючи.

— Щось трапилося? — запитала Галя.

— Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?

— Удень я дуже зайнята, — відповіла Галя. — Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кити». Знаєш, де це?

Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він розташований. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад уже ні. Тож доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу просто не мала, тож погодилася на зустріч біля клубу.

Розділ 21

У «Трьох китах» було надто гамірно, грала естрадна музика та миготіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню в обидві щоки, одразу ж потягла її за замовлений столик.

— Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, — попросила подруга.

— А то як же? — здивувалася Соня.

— Я тепер для всіх Геля.

— Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, правдиво українське.

— Галя, Галька… — Галя повела нафарбованими очицями. — Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька в мене асоціюється з тіткою Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.

— Гарна була жінка, — сказала Софійка. — Жаль, що померла ще молодою.

— Пам’ятаєш, якою вона була?

— Звичайно, — відповіла Софійка. — Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.

— Від неї завжди тхнуло гноєм, — не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. — Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її всюди все життя. І руки в неї були такі ж брудні, як і в моєї матері. Я маю на увазі, — виправилася Галя, — під нігтями був завжди бруд, бо не стежила за ними.

— Ти ж знаєш, що, маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, — мовила Соня й сховала свої руки під стіл.

— Та Бог із нею,