Крістін Ханна - Соловей

— У тебе мій капелюх, — сказала В’янн.

— Можливо, мені доведеться чекати на потяг. Моє обличчя ще не загоїлося після нацистської атаки. — Кажучи це, вона всміхалася Бекові. Та насправді це була не усмішка.

Бек легенько схилив голову.

— Здається, вам є про що поговорити. Я піду. — Галантно кивнувши головою, він повернувся в будинок і зачинив за собою двері.

— Я не можу тут лишатися, — сказала Ізабель.

— Звісно, можеш.

— Мене не цікавить дружба з ворогом, Ві.

— Чорт забирай, Ізабель! Не смій…

Ізабель підійшла ближче.

— Я наражу вас із Софі на небезпеку. Рано чи пізно. І ти це знаєш. Ти сказала, що я маю захистити Софі. Лише так я зможу це зробити. Я відчуваю, що вибухну, якщо лишуся, Ві.

Злість В’янн кудись вивітрилася. Без неї вона відчула втому. У цьому між ними завжди була суттєва різниця. В'янн підкорялася правилам, а Ізабель бунтувала проти них. Навіть у дитинстві, коли вони сумували, то по-різному виражали свої емоції. Після смерті матері В’янн постійно мовчала і вдавала, що батькова відмова від них не завдала їй болю, а Ізабель гнівалася, кудись тікала й постійно вимагала до себе уваги. Мама поклялася, що колись вони стануть найкращими подругами. Однак тепер це пророцтво здавалося як ніколи малоймовірним.

У цій ситуації Ізабель мала рацію. В’янн постійно боятиметься того, що її сестра може сказати чи зробити в присутності капітана. Правду кажучи, жінці бракувало сил, щоб усе це витримати.

— Як ти їхатимеш?

— Потягом. Я надішлю телеграму, коли доїду.

— Будь обережна. Не роби дурниць.

— Я? Та ніколи.

В’янн міцно обійняла Ізабель, а тоді відпустила її.

Дорога до міста була така темна, що Ізабель не бачила навіть своїх ніг. Навкруги було неймовірно тихо й тривожно, що аж перехоплювало дух. Нарешті вона дісталася аеродрому. Дівчина почула тупіт чобіт по втоптаній землі та гуркіт мотоциклів і вантажівок, які їздили вздовж натягнутого колючого дроту, що захищав склади боєприпасів.

Раптом, наче нізвідки, із гуркотом з’явилася вантажівка. Її фари були вимкнені. З’їхавши з дороги, вона застрягла в канаві.

У місті орієнтуватися було не легше, адже магазини були зачинені, ліхтарі вимкнені, а вікна запнуті фіранками. Тиша була моторошна й неспокійна. Її кроки здавалися надто гучними. Вона розуміла, що зараз діє комендантська година, і з кожним кроком вона її порушує.

Дівчина опинилася на якійсь алеї й пішла вибоїстим тротуаром, торкаючись рукою фасадів магазинів, аби не збитися зі шляху. Коли вона чула голоси, то завмирала й ховалася в темряві, доки вони не змовкали. Здавалося, до залізничної станції на околиці міста вона йшла вічність.

— Стій!

Ізабель почула це тієї ж миті, коли на неї впало світло прожектора. Під ним вона здавалася згорбленою тінню.

Німецький вартовий із гвинтівкою підійшов до неї.

— Ти ж просто дівчисько, — вигукнув він, підходячи ближче. — Ти хіба не чула про комендантську годину? — спитав він суворо.

Вона подивилася на нього зі сміливістю, якої насправді не відчувала.

— Я знаю, що не можна бути тут так пізно. Але це терміново. Я маю їхати в Париж. Мій батько хворий.

— Де твоє посвідчення?

— У мене його немає.

Він спустив гвинтівку з плеча і взяв її в руки:

— Жодних поїздок без посвідчення.

— Але…

— Іди додому, дівчино, поки не постраждала.

— Але ж…

— Швидко! Поки я не передумав.

Усередині Ізабель усе кричало. Їй довелося зробити над собою зусилля, щоб піти геть, не сказавши нічого вартовому.

Дорогою додому вона навіть не трималася в затінку. Вона виставляла свою зневагу до комендантської години напоказ, привертаючи до себе увагу. Частина її єства хотіла, щоб її знову зупинили, аби вона могла вивільнити лайку, що лунала в голові.

Це не могло бути її життям. Вона, наче в пастці, замкнена в одному домі з нацистом у місті, яке здалося бою жодного опору. В’янн була не єдиною, хто волів удати, що Франція не здалася і не була завойована. Власники крамниць і кафе всміхалися німцям, наливали їм шампанське й продавали найкраще м’ясо. Селяни просто знизували плечима і жили далі. Так, вони бурмотіли щось несхвальне, хитали головами й могли неправильно вказати дорогу, коли їх запитували, але це були й усі вияви бунту. Не дивно, що німецькі солдати були такими зарозумілими. Вони взяли місто без бою. Хай йому грець, та вони всю Францію так узяли.

Однак Ізабель ніколи не зможе забути те, що побачила в полі біля Тура.

Удома вона знову піднялася нагору, у спальню, яка належала їй у дитинстві, та зачинила за собою двері. За мить вона відчула запах тютюнового диму й мало не закричала від люті.

Він був унизу й палив цигарку. Капітан Бек, з його кам’яним обличчям і фальшивою усмішкою, міг би викинути їх із будинку, якби захотів. З приводом чи без нього. Її розпач перетворився на гнів, якого вона раніше ніколи не відчувала. Здавалося, ніби всередині неї цокає бомба. Один хибний рух чи слово — і вона вибухне.

Вона пішла в спальню В’янн і відчинила двері.

— Щоб залишити місто, потрібна перепустка, — заявила вона, відчуваючи, як її гнів наростає. — Покидьки не дозволяють сісти на потяг, щоб зустрітися з родиною.

— Отже, нічого не вдієш, — відповіла В’янн із темряви.

Ізабель не знала, що саме почула в голосі сестри — полегшення чи розчарування.

— Завтра підеш у місто. Ти стоятимеш у чергах, поки я в школі, і дістанеш усе, що зможеш.

— Але…

— Жодних «але», Ізабель. Ти залишаєшся, і час тобі вже почати виконувати свою частину роботи. Я маю знати, що можу на тебе покластися.

Упродовж наступного тижня Ізабель намагалася поводитися якнайкраще, але це було неможливо, поки з ними під одним дахом жив цей чоловік. Вона не могла спати ночами. Дівчина просто лежала в темряві, малюючи в уяві найжахливіші картини.

Цього ранку, задовго до світанку, вона перестала боротися з безсонням і встала з ліжка. Вона вмилася, одягла просту бавовняну сукню, зібрала своє розтріпане волосся під хусткою й пішла сходами вниз.

В’янн сиділа в темряві на дивані й плела. Поруч із нею стояла гасова лампа. У штучному світлі, яке виокремлювало її з темряви, В’янн здавалася блідою та хворою: цього тижня вона теж спала небагато. Жінка здивовано глянула на Ізабель:

— Ти так рано встала.

— У мене попереду довгий день стояння в чергах, — відповіла Ізабель. — Перший у черзі отримує найкращу їжу.

В’янн відклала плетіння й підвелася. Поправивши сукню (через нього вони не спускалися вниз у нічних сорочках), жінка пішла на кухню, а тоді повернулася