Сергій Карюк - Нечиста кров

стояла пусткою вже понад сто років, досі справляла неабияке враження, дзвеніли костьоли й церкви, пишно виглядав нарешті відбудований після вогню Хмельниччини колегіум єзуїтів. «Хоча, можливо, цей оптимізм викликаний кухлем пива», — згадав Голота і почвалав до величної будівлі Великої Острозької синагоги, вершечок якої виблискував бляхою з-за столітніх яворів.

Голота стояв під стінами синагоги й здивовано дивився на її товстезні муровані стіни. Він аж присвиснув від здивування, адже було очевидно, що цей молитовний будинок запхне за пояс не одну фортецю. «При грамотній обороні тут можна легко витримати з півроку облоги. А якщо рабин ще й чарівник, як про нього говорять, то й більше», — подумав Голота, а вже наступної миті здивовано дивився на рабина, що викотився йому назустріч. На воїна він був схожий мало. «Та й Мерлін з нього такий собі», — єхидно вгледів Голота, який здивовано згадав слова Жигадла, що цей круглий, мов яблуко, і пухкий, як пиріжечок, чоловічок розміняв уже сотий десяток. Його обросле сивою бородою обличчя радісно усміхалося, він заглядав Голоті в очі й притискав руки до серця. Ошелешений такою зустріччю, Голота слухав Торовича з годину, поки не зрозумів, що нічого путнього той так і не сказав.

— Так-так, шановний пане. Будь-яке ваше прохання. Будь-яке, — хитав бородою рабин.

— Торовичу, — похмуро промовив Голота, — ви вже мені торочите різне годину, але нічого путнього я так і не дізнався. Хіба що про рожу у вашого небожа Ебенезера…

— Так-так, бідний хлопець… Так, а що ж я скажу, як нічого не знаю, та й пам’ять яка у старого рабина?

— Ще раз питаю про Камінь-Каширський. Там ваш брат…

— Так, є брат. Двоюрідний. У кагальному суді. Моя мати і його батько Шимон виїхали колись з Гусятина, точніше, їх забрали батьки. Скільки поневірянь вони зазнали, скільки поневірянь, ой-вей. Узяти хоча б оту пригоду у Чорному лісі, коли на них напали оті страшні розбійники Беззубого Мартина і тоді…

— Рабине, який Мартин?.. Я ж про брата вашого питаю…

— Ну то я й розповідаю. Ви, молодь, такі нетерплячі…

— Так-от, Шимон тоді вже мав за дружину Рахілю, сестру того Аарона Герцля, що в Бердичеві шевську майстерню тримав, так вони…

Тут Голота, оцінивши перспективу прослухати всю історію родини Торовичів від початку до кінця з усіма подробицями, урешті вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Ребе, кажуть, що у вас тут в Острозі є Тора, доторкнувшись до якої, можна читати чужі думки. Ота, яку вам подарував знаменитий ребе Коген, — перебив Голота уквітчану численними деталями розповідь Торовича. — Думаю хто-хто, а острозький рабин мав же її торкатись? То прошу вас, вгадайте, що я думаю. Чи є там щось загрозливе для вас?

— Наприклад, вельмишановний пане? — з ласкавою усмішкою спитав Торович.

— Наприклад, знайдіть у моїй голові думки про такого собі Козиру, якого вирішили витіснити з торгових шляхів, але так і не змогли прибрати зовсім. Він оце якраз шукає, кому помститися, кажуть люди… Особливо грозить тому, хто придумав усю ту хитромудру штукенцію з його дочкою, Калиновським та всім тим…

— От, Жигадло, от язикатий пузир, — усмішка злетіла з вуст сивого рабина. Він миттю перестав бути схожим на пухкого веселуна й провів по бороді рукою. — Чого хочеш?

— Про Камінь-Каширський. Що там за історія, про що питав Калиновський?

Торович повернувся до Голоти спиною, зайшов у низькі двері й роздратовано буркнув:

— Заходь, чого стоїш?

Голота посміхнувся й зрозумів, що нарешті почалася справжня ділова розмова. Він зігнув голову й проліз у низькі двері услід за старим рабином.

З єврейського кварталу Голота виїхав уже після обіду. Він трясся в сідлі, кусаючи плетену халу, і весело роздумував, що день, який почався так важко, урешті закінчується просто прекрасно. Дощ нарешті припинився, сонце радісно щирилося з синього неба, велетенські, як озера, калюжі на очах перетворювалися на маленькі баюрки й зникали, а Голота не приховував щастя, співаючи й підганяючи свого Росинанта, щоб швидше виїхати з міста. Кінь не надто радів господаревому збудженому настрою і на всі Голотині удари нагаєм відповідав бурхливим галопом, який уже за три секунди перетворювався на якісь судомні дригання, а ще за кілька митей — видихався зовсім. Та й дивний рух підтюпцем тривав не більше кількох секунд, після чого Росинант ішов кроком, демонстративно припадаючи на ліву ногу. Але Голоті було байдуже. Якщо ще вчора вранці всі ці кінські викрутаси доводили його до сказу, і він гилив Росинанта на чому світ стоїть, то зараз просто не звертав уваги. Голота чомусь усміхався, говорив сам із собою і раз-по-раз хлопав себе по грудях, де за пазухою тримав папери, які після довгих криків і причитань, трясучи руками й довгою бородою, таки віддав йому старий мудрагель та чарівник Шимон Торович.

Уперше блиск, який міг бути лише блиском рушниці, Голота побачив після того, як виїхав з Межиричів. Краєм ока він устиг вловити якийсь рух у кущах обабіч дороги, та не подав і виду й усе так само неспішно хитався на Росинанті, витираючи лоба хустиною. У голові відразу зароїлося безліч думок, та якийсь час після того не ворухнулося ні травинки або ж гілки, і Голота вже почав думати, що хвилювання були марними. Та лише припустив, як побачив ще один відблиск й миттєво зрозумів, що переслідувачі, ким би вони не були, нападуть з хвилини на хвилину. Проте чекати нападники не стали зовсім: з хащів ляснув постріл, і велика, як горіх, куля свиснула біля самого вуха вершника. Голота миттю повернувся й навмання вистрілив у кущі із пістоля. Зрозумів, що вцілив, бо з заростей ліщини почувся крик і несамовита божба. Та вправність мало допомогла — з другого боку дороги вистрілили ще раз. Голоту немов хтось ударив палицею, він упав з коня, заплутавшись ногою в стременах, а переляканий Росинант згадав молодість, бо захарчав і галопом, не розбираючи дороги, кинувся в ліс, тягнучи за собою закривавленого вершника.

Розділ 10

В якому князь Яблоновський відчуває себе справжнім олімпійським богом, незважаючи на деякі інтимні проблеми зі здоров’ям

Князь Антоній Барнаба Яблоновський, воєвода познанський, староста буський, межиріський, бусько-здруйський, швецький та чигиринський, магнат, що зводив на трон Божою милістю короля й великого князя литовського Станіслава II Августа, аж на стелю дерся від болісного furanculus. Чиряк, який виявив просто небачену неповагу до знаменитого урядовця Речі Посполитої й умостився в делікатному місці, а простіше