П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

глибині, здавалось, не може протікати нічого більше, як тільки споконвічне лінькувато-незворушно-спокійне життя древнього містечка, але натомість стояла оглушлива, невимовна товкотнеча. Все рухалось: автівки, фургони, візки, вантажівки, а з ними багатолюдний, неспокійний, крикливий натовп. Здавалось, в одне злилося велике свято і робочий день: від того всі були захоплені, надто через те, що в юрбі здебільшого було повно молодих дівчат та парубків.

Може, через те, що сонце проникало у речі й звідти ххх своє тьмяне, сухе сяйво, вся юрба, що змішувалася під арками Порта Портезе, а також далі, уздовж алеї, була юрбою ххх південною. Світло сочилося з убогих, засмаглих кінцівок, худющих облич, очей, що виблискували голодною чорнотою, голених потилиць і навіть голосів, захриплих від гучного крику та висміювання, розпочатого ще на світанку, коли надворі ще стояла темінь.

Письменник з провінції Венето з прізвищем, що закінчується на -он, вийшовa[57] у саме серце натовпу; й попри те, що крім нього у тій люмпен-пролетарській юрбі були ще інтелігенти, стояв він там сам-самісінький. З виглядом допитливого ґаволова він переходив від прилавка до прилавка, крізь штурханину у натовпі, зодягнений у свій елегантний синій літній костюм. Та хоч він і був сам, робив він, безперечно, вчинок суспільний; він про це чудово знав і не чекав, що це вважатимуть пристойним; більш того, коли б він не пишався цим: його погляд блукав у пошуках «відкриття», яке можна було знайти у будь-яку мить серед моря витребеньок, що ніби пнулися з темноти крамниць та шинків під тим сліпучим сяйвом ранкового сонця. Він роздивлявся, призупинявся біля чогось, розмірковував про ту річ, іронічно її забраковував і йшов роздивлятися наступну. Отак ідучи, натрапив на найубогіший серед решти прилавок; якщо це взагалі можна було назвати прилавком.

Насправді крам розклали на землі, просто у пилюці. Перехожі, що йшли вздовж високої стіни з безліччю розчинених крамничних дверей, сунучи, зачіпали ногами власників цього краму, котрі стояли в глибині: трійко п’ятнадцятирічних хлопчаків, які через хвилювання та безсонну ніч (переночувавши просто на тому місці, де зараз знаходились) стояли геть мовчки, проте їхнє мовчання було неймовірно виразним. Жодна частина їхніх тіл не була нерухомою: починаючи від заслинених ротів до вилиць, які ніби були побиті й погнуті молотком, від палких оченят до густого волосся, що наче горіли на відстовбурчених вухах, схожих на жмут трави. Однак була в їхніх поглядах та рухах якась блаженна байдужість, через яку вони були подібні до замурзаних і ххх сфінксів, що зійшли сюди з далечіні. Це була трійця крадіїв чи принаймні перекупників краденого, як і більшість їхніх тутешніх колег: хлопці були неаполітанцями. Тому речі, якими вони торгували, були для парубків прахом, а отже, не мали жодного значення й ніякої справжньої вартості: це були книги, старі рукописи, пожовклі портрети знаменитостей, платівки двадцяти- чи тридцятирічної давнини, речі, які годяться для бібліотек чи будуарів у стилі ліберті або вже теперішнього століття тощо. Наш літератор спинився біля одного з тих прилавків, розстелених просто у пилюці, й почав неуважливо роздивлятися крам, нервово позіхаючи, й це позіхання застигало на його напівроззявленому роті: роздивляючись той непотріб, він морщив чоло й уже був збирався перейти до наступної експозиції, аж ось, не знати чому, біля портрета самого генерала Ґраціані{10} його увагу привернула валізка, вщерть повна книжок: втім, частину з них було перекинуто догори дриґом, та насправді в око нашому інтелігенту з венеційським прізвищем впала книга, назва якої італійською здавалася дуже чудною: «…Стерна и теория романа» Шкловського. Почувши назву, читач, гадаю, здогадався, про яку валізку йдеться. Із млявим інтересом, позаяк чоловік з першого ж погляду збагнув, що йдеться про невеличку бібліотеку, дібрану дуже послідовно, він почав порпатися в ній, гортаючи сторінки видань. Першою книгою, що втрапила йому до рук, було невеличке дешевеньке видання «Бісів» Достоєвського: геть усе воно було покреслене, сказати б, від першого до останнього рядка; майже вклеєні у перший твір, ніби це було одне видання, були «Брати Карамазови», але ця книга була покреслена рішуче, майже люто, деякі сторінки взагалі були покремсані пером кулькової ручки. Потім лежало теж дуже дешевеньке виданнячко дантівської «Божественної комедії», у якому була лише закладка — сильно загорнутий куток сторінки, у місці, де розпочиналася 29-та пісня «Чистилища»{11}. Разом з тим, було багато підкреслень у французькому виданні «L’écriture et l’expérience des limites» Філіпа Соллерса, де йшлося про Данте (й де Сада). Далі насипом лежали всі твори Свіфта, Ґоббза, Паунда. Надзвичайно покресленими, навіть з коментарями, були всі видання Проппа. А поряд з Проппом, і, вочевидь, цілком невипадково, лежали «Аргонавти» Аполоніо Радіо. І «Таласа» Шандора Ференці. Були там і Платонова «Республіка», і «Політика» Арістотеля: звісно, їх теж перечитано, але не покреслено. І «Спогади хворого нервовою хворобою» Шребера та «Пекло» Стріндберґа. Кумедно, що в такому товаристві лежав твір і Роберто Лонґі «П'єро делла Франческа», який, певно, пройшов уже через багато рук, а також купа усілякої іншої писанини, переважно журналів.

У самісінькій серединці валізки, ніби «на почесному місці» лежала така п’ятірка книг: «Дон Кіхот», «Тристрам Шенді», «Мертві душі», «Улісс» та «Поминки за Фінеганом». Серед іншої купи книжок (серед яких «Старий Заповіт», збірка віршів Беллі й дюжина книжок з лінгвістики), які випали з валізи. Їх поцупили укупі. [був також протокол Паскуале Бучареллі. Інтелектуал почав нашвидкуруч проглядати зміст, тішачись з прочитаного, а от на тому боці лавки, скупчившись коло свого краму, схвильовано-блаженно тишком поглядали на чоловіка, очікуючи на його рішення, трійко неаполітанців. Утім, їм не було жодної втіхи у демонстрації свого нетерпіння, стоячи там й «прикидаючись» бандитами, з обличчями, на яких залишили свій відбиток втома і сонце, і очима, що блищали похмурим блиском над вилицями голодних вовків.

↑

— Розповісти про найбільш значущі уривки, які було підкреслено

— дописати видання на якусь філологічну тему

Нотатка, записана ручкою на сторінках «Аргонавтів» (грецькою та англійською): «Не зважайте! Кожен великий письменник пише лише для того, щоб заповнити символами порожню сторінку». А далі дрібніше: «Кожен великий письменник над усе любить Центони[58]. У кожного великого письменника — середньовічна культура».

Нотатка 20

КАРЛО, ЯК У РОМАНІ СТЕРНА, ЗАЛИШЕНИЙ,

КОЛИ ЗБИРАВСЯ ЙТИ НА БЕНКЕТ

Тим часом Карло, якого я зловісно вимушений називати «другим», аби відрізняти його, нав’язуючи йому ймення Карлус, чи то Карл, які бридко тхнуть белетристикою, проживав власну «Поему повернення» до Турина, Карло, якого заради гармонійності я б мав називати «першим» і який, власне,