Відфрід Пройслер - Крабат

Спускати його на воду мірошник загадав на середу.

За звичаєм, на таку подію запрошували мірошників і мірошниченків з довколишніх млинів. Але козельбруський мірошник, що нехтував такими звичаями, а до того ж сусіди-мірошники були йому потрібні, як торішній сніг, сказав:

— Навіщо нам тут чужі люди? Самі впораємося!

До середи у Сташка, Крабата й Кіта ще лишилося чимало роботи. Під старе колесо з лотоком треба було підкласти міцних колод, зробити піднімач, коловорот, ноші, котки, важелі та ще припасти колодочок, клинів і клинців, линви.

У вівторок увечері мірошниченки позаплітали у спиці нового колеса ялинові гілки, а Сташко увіткнув іще кілька квіток. Він пишався своїм витвором і не приховував цього.

Середа почалася ситним сніданком. Юро напік пиріжків із м'ясом.

— Я так уважаю: коли животові добре, то й руки слухняніші, — сказав він. — Тож їжте, наїдайтеся, але, звісно, помірно.

Поснідавши, всі пішли до нового колеса, де їх уже чекав Майстер. За командою Сташка підважили колесо, підклали ноші, стали по троє з обох боків.

— Взялися? — запитав Сташко.

— Так! — відповіли Майстер з мірошниченками.

— Раз, два, підняли! Несемо!

Донесли колесо до ставка й опустили на березі біля свіжого настилу.

— Обережно! — застеріг Сташко. — Щоби не розійшлось у пазах!

Міхал із Мертеном залізли на настил і за допомоги коловорота і линв підвісили вал позаду старого колеса на поперечний трям. Кілька хлопців брусками й жердинами скинули колесо з вала на лотік і перенесли на берег.

Потім підняли нове колесо, поставили на лотік і заходилися надягати його на вал. Сташко аж змокрів, так хвилювався. Вони з Андрушем стояли на лотоці й керували хлопцями.

— Трохи лівіше, так, так, поволі, а зараз правіше, трішечки опустіть! Не нахиляйте, тримайте рівно! Будьте уважні!

Все йшло як слід. Та раптом Андруш звів руки над головою і сплеснув у долоні.

— Поглянь-но, — гукнув він до Сташка, — як ти заміряв! Хіба це робота! — І показав на отвір у колесі. — Та він такий, що навіть палиця від мітли не ввійде, не те що вал!

Сташко в розпачі, аж вуха почервоніли. Він же так ретельно міряв і не раз! Навіть Юро помітив би цей ґандж.

— Навіть не можу пояснити, як це сталося, — промурмотів Сташко.

— Не можеш? — перепитав Андруш.

— Не можу.

— А я можу! — лукаво всміхнувся Андруш.

Усі давно вже помітили, що він розігрував Сташка. Андруш клацнув пальцями — і отвір ступиці став, як був. Колесо надягли на вал — сиділо як улите.

Сташко не образився. Він радів, що найважчу роботу вже зроблено. Те, що залишилося, — дитяча гра. Вони опустили вал із новим колесом на його попереднє місце, прибрали піднімач і коловорот. Потім колесо закріпили на валу.

Мірошник працював з усіма. А коли настала хвилина випробовувати нове колесо, він забрався на настил і звелів Юрові принести всім вина. Стоячи на лотоці, підняв келиха з вином, надпив, а решту вилив на колесо, прикрашене ялиновими гілками.

— Спершу — вино, потім — вода! — вигукнув він. — Пускайте!

Ганцо відкрив шлюз. Під радісні вигуки мірошниченків нове млинове колесо закрутилося.

На подвір'я з наймитської винесли довгого стола, лави. Лишко з Вітком притарабанили крісло Майстра й поставили на чільному місці — в кінці стола.

Хлопці помились у млиновому ставку. Потім одягли чисті сорочки й піджаки. Тим часом Юро на кухні готував частування.

Смаженина й вино незабаром стояли на столі просто неба. Мірошниченки бенкетували до пізнього вечора. Майстер був у доброму гуморі, балакучий. Спершу він похвалив Сташка і його підручних за роботу, навіть дурному Юрові вділив кілька теплих слів — за вечерю й вино. Разом з усіма співав, жартував, примушував хлопців пити і сам пив дуже багато.

— Веселіться, хлопці! Веселіться! Вам можна позаздрити!

— Нам? — здивувався Андруш і обхопив руками голову. — Чуєте, братове, Майстер нам заздрить!

— Тому, що ви молоді!

Майстер ураз спохмурнів, але не надовго. Потім почав розповідати про часи, коли сам був мірошниченком, а віком, може, як Крабат.

— Був у мене добрий друг. Їрком звався. Разом училися у млині в Комерау. Потім разом мандрували Верхніми й Нижніми Лужицями, Сілезією та Богемією. Прийшовши до млина, питалися роботи для двох. Не хотіли розлучатися, хотіли працювати разом, удвох краще й веселіше, Їрко був веселий, смішив часто. А працював за трьох. Не повірите, але від дівчат нам не було відгону!

Майстер захопився спогадами. Переривався, щоби відпити трохи вина, й далі розповідав. Одного дня вони з Їрком потрапили до школи чаклунства. Стали учнями, сім років навчалися, а потім знову подались у мандри по країні.

— Ми працювали у млині неподалік Косвіга. Одного разу мимо проїжджав курфюрст із товаришами-мисливцями. На березі річки, в затінку дерев вони стали на обідній перепочинок.

Ми, мірошниченки, заховавшись за кущами, спостерігали за ними. Слуги розстелили на траві скатертину й почали розставляти срібний посуд, вишукані страви й вина. Ці припаси вони діставали з величенних коробів, якими були нав'ючені пара коней. Небавом курфюрст із друзями-мисливцями, придворними панями й панами стали обідати.

По обіді курфюрст, людина ще молода, оголосив, що він вельми наївся і відчуває в собі таку силу, як дюжина буйволів. Помітивши нас, він звелів принести йому підкову, та негайно, бо дуже йому закортіло засвідчити свою силу. Ми здогадалися, що курфюрст хоче зігнути підкову. Їрко майнув до конюшні й відразу повернувся з підковою.

«Ось, ваша світлість!» — і подав її високому гостеві.

Курфюрст узяв підкову за два кінці. Його єгері, що стояли поодаль з кіньми та собаками, підійшли ближче. Вони голосно засурмили в ріжки, коли курфюрст підняв угору дві половинки підкови. А той ще спитав, чи бажає котрийсь із панів його супроводу випробувати свою силу.

Всі рішуче відмовились. А нашому Їркові руки так і сверблять. Підійшов до курфюрста й каже:

«З вашого дозволу, зроблю дещо незвичайне — з'єднаю ці половинки».

«Це зможе будь-який коваль!» — відповів курфюрст.

«У кузні — так. За допомоги міхів, молота й ковадла. Але не голіруч».

Не чекаючи відповіді, взяв обидві половинки, прилаштував одна до одної, пробурмотів закляття.

«Ось ваша милість!»

Курфюрст вихопив у нього з рук підкову, оглянув з усіх боків. Цілесенька, неушкоджена.

«Послухай-но, хлопче, не замилюй нам очі! Вона не триматиметься».

І спробував знову розламати підкову. Бо думав, що зробити це йому буде завиграшки. А дзуськи! Тужився, кректав, спершу почервонів, як буряк, потім посинів, як пуп. Скаженіючи, пошпурив підкову, — і, вже побілівши від гніву, закричав:

«Коня! Їдьмо!»