Відфрід Пройслер - Крабат

class="p1">Він ледве видерся на коня — так ослабли у його світлості ноги. Відтоді він обминав млин у Косвігу десятою дорогою.

Майстер дудлив вино і все розповідав про свої юнацькі роки. Щоправда, здебільшого про Їрка, поки Міхал не спитав його, що сталося з Їрком потім.

Пора була пізня, на небі висіялися зорі, над стайнею завис місяць.

— З Їрком? — Майстер обхопив руками дзбан вина. — Я вкоротив йому життя!

Мірошниченки заніміли від подиву.

— Так! — повторив Майстер. — Я вкоротив йому життя. Якось розкажу вам про це. А тепер — пиймо!

Більше він не сказав ні слова. Пив, доки п'яний, як чіп, не зігнувся у кріслі.

Його вигляд викликав у мірошниченків непереборну відразу. Вони дружно підвелися й пішли, залишивши Майстра надворі. Лише вранці, прокинувшись, він шугнув до спальні.

Півнячий бій

Деколи до млина в Козельбрусі завертали мандрівні мірошниченки і за мірошницьким звичаєм просили нічлігу й харчу на дорогу. Та не щастило їм у млині біля Чорної води. За приписами Гільдії мірошників Майстер був зобов'язаний прийняти їх на одну ніч і дати харчів на один день, але він свого обов'язку не виконував і випихав прохачів дуже грубо. При цьому лаявся, кричав, що знатися не хоче з приблудами та крадіями, що нема в нього ні хліба, ні каші для всіляких пройдисвітів, і якщо вони негайно не заберуться геть, то спустить собак, а ті шматуватимуть їх аж до Шварцкольма.

Ось так тут позбувалися непроханих гостей, а якщо котрийсь із них намагався перечити, то Майстер робив так, що тому бідоласі здавалося, наче на нього напали собаки, і він, одбиваючись од них палицею, тікав світ за очі.

— Нам тут радників не треба, — заявляв Майстер, — і зайвих ротів також!

Розпал літа. Спекотливий день. Гаряча мла висить над Козельбрухом. Повітря густе, дихати важко. З болота повіває різким запахом водоростей і мулу — на грозу.

Після обіду Крабат зручно простягся в затінку верболозу на березі ставка: руки під головою, в зубах травинка. Його геть розморило, очі злипалися.

У напівсні почув, що хтось, голосно насвистуючи, йде дорогою. Розплющив очі: перед ним незнайомець. Довгов'язий, худий, смаглявий, немолодий парубійко. На голові — високий крислатий капелюх, у лівому вусі — маленька золота сережка. А загалом одягнений був, як усі мандрівні мірошниченки, — полотняні штани, тесак за поясом, торба, перевішана через ліве рамено.

— Добридень, брате! — вигукнув він.

— Добридень, брате! — відгукнувся, позіхаючи, Крабат. — Звідкіль і куди?

— Звідтіль і туди! Відведи мене до твого мірошника!

— Він у себе в кімнаті, — мляво відповів Крабат. — Коридором прямо, перші двері ліворуч. Не заблудиш!

Незнайомець з іронічною посмішкою дивився на Крабата.

— Роби, що кажу, брате! Відведи мене!

Крабат ураз відчув силу, що її випромінював незнайомець. Вона й змусила його встати й робити те, що велить мандрівник.

Мірошник сидів у своїй кімнаті край стола. Він знехотя зиркнув на незнайомця, але той не збентежився.

— Мир домові твоєму! — вигукнув він, знявши капелюха. — Я вітаю тебе, Майстре, і вимагаю, за мірошницьким звичаєм, харчу на дорогу й даху на одну ніч.

Але Майстер грубо показав прохачеві на двері. Незнайомець лишився непорушно стояти.

— Собаками ти мене не злякаєш. Я знаю, що їх у тебе нема. Гадаю, дозволиш мені сісти!

Він спокійно умостився в кріслі на протилежному краю стола. І відтоді Крабат перестав розуміти, що відбувалося далі. Як Майстер дозволив оте зухвальство? Він мав би схопитись і витурити у тришия нетягу! Чому він цього не зробив?..

Незнайомець і Майстер безмовно сиділи обабіч стола й свердлили очима один одного, наливаючись люттю.

Загримів перший грім, далеко-далеко, ледве чутно.

У дверях з'явилися спершу Ганцо, потім Міхал із Мертеном. А згодом і всі решта. Перегодом вони розкажуть один одному, як раптом захотілося побачити Майстра, того й посходилися сюди.

Гроза наближалася. Зірвався вітер, задереньчали шиби, спалахнула блискавка. Незнайомець витягнув губи і… плюнув на стіл. На тому місці, куди він плюнув, з'явилася червона миша.

— Ну, а ти, мірошнику, покажи себе!

Майстер виплюнув на стіл чорну мишу, однооку, як він сам. Миші відразу забігали по колу, наздоганяючи одна одну, щоби вкусити за хвіст: червона — чорну, чорна — червону. Здавалося, що чорна ось-ось відкусить хвоста червоній, але тут незнайомець клацнув пальцями.

Червоної миші не стало, натомість з'явився червоний кіт і намірився стрибнути. Тієї ж миті чорна миша обернулася в кота, чорного, одноокого. Обоє наїжачились, засичали, зчепилися. Кусали, дряпали один одного…

Червоний кіт намагався видряпати єдине око свого супротивника, ще трохи часу — і це сталося б.

Та цього разу вже Майстер клацнув пальцями. На місці чорного кота враз виріс чорний півень. Він розпустив крила, вигнув шию і кинувся на червоного кота. Той злякався пазуристого, дзьобатого півня, позадкував і враз зупинився, бо незнайомець знову клацнув пальцями.

Два півні, чорний і червоний, настовбурчивши пір'я, з набучавілими гребенями, стояли один проти одного, готові битися.

За вікном казилася гроза. Але мірошниченки не звертали на неї ніякої уваги. Між півнями спалахнув запеклий бій. Лопочучи крилами, вони щоразу налітали один на одного, кусалися дзьобами, дряпалися пазурами, билися шпорами. По кімнаті летіло пір'я, півнячі пронизливі крики дедалі дужчали.

Нарешті червоний спромігся вискочити на чорного. Він уп'явся пазурами йому в спину й почав бити дзьобом.

Чорному непереливки, він кидається навтьоки, червоний переслідує його, женеться за ним через подвір'я, а потім дорогою до Козельбруха…

Знову спалахнула блискавка над млином, дрібним градом розсипався по небу грім. І враз настала тиша. Чулося лишень шамотіння дощу за вікном.

— Мірошнику біля Чорної води, ти програв двобій! — вигукнув незнайомець. — Мерщій неси сюди їжу, і вина не забудь! Я голодний.

Майстер, блідий, як крейда, підвівся з крісла і вийшов. Сам приніс хліб, окіст, корейку, сир, квашені огірки, мариновану цибулю. І з льоху дзбан червоного вина.

— Кислувате! — надпивши, сказав незнайомець. — Налий мені з того барильця, що стоїть у правому кутку льоха. Ти бережеш його для особливих оказій. Сьогодні саме така!

Майстер, скреготнувши зубами, підкорився. Він програв двобій, тож мусить слухатися переможця.

Незнайомець спокійно їв і пив, пив і їв. Майстер і мірошниченки мовчки спостерігали за ним. Вони наче заклякли на місці, не могли відірвати від нього погляду.

Нарешті, незнайомець відсунув тарілку і витер рукавом губи.

— Смачненьке частування. І вволю! — Він підняв келиха з вином, підморгнувши мірошниченкам. — За ваше здоров'я, брати! А ти, — звернувся до Майстра, — затям собі назавжди: перш ніж когось проганяти, придивися до