Відфрід Пройслер - Крабат

напливає на нього. Яструб! Його крик ріже йому вуха. Майстер! Стрілою Крабат летить униз, у колодязь, перекидається рибою.

Врятований! Та через мить зрозумів, що сам себе загнав у безвихідь.

«Канторко! — подумки волає до неї з усіх сил. — Допоможи мені вибратися з колодязя!»

Дівчина опускає руку у воду. Крабат перекидається золотим перснем й опиняється на її пальці.

Біля колодязя, як грім ясенний, з'являється одноокий пан у червоному польському строї для верхової їзди зі срібним позументом…

— Скажи, добра дівчино, звідкіля в тебе такий чудовий перстень? Покажи-но його мені!

Він простягає руку за перснем.

Крабат перекидається ячмінною зернинкою і падає в кошичок. Вона сипле курям зерно. Сипнула жменю — і він уже на землі, біля її ніг.

Польський шляхтич зник. Чорний, як смола, одноокий півень клює зерно. Але Крабат спритніший за нього. Перекидається лисом і перегризає півневі горло. Суха солома тріщить між його зубами. Чи, може, це тріщить солома під ним у сіннику?

Крабат прокинувся, весь мокрий від поту. Те, що він у сні переміг Майстра, сприйняв як добрий знак. Віднині він повірив у себе. Отже, дні Майстра можна полічити. Він, Крабат, покладе край злу, яке чинить Майстер: йому призначено його знищити.

Увечері він зайшов до Майстра.

— Я відмовляюсь! — рішуче сказав він. — Можеш вибирати собі в наступники, кого хочеш!

Майстер вислухав його досить спокійно.

— Йди до повітки й візьми там кирку й лопату. У Козельбрусі на пустці викопаєш собі могилу. Це буде твоя остання робота!

Не промовивши й слова, Крабат повернувся і вийшов. Біля повітки з темряви виринув Юро.

— Я чекаю на тебе, Крабате. Пора повідомити дівчині про час випробування.

Крабат пояснив Юрі, як знайти хату канторки.

— Скажи їй, що вона може прийти до млина завтра, в останній передноворічний вечір, і попросити мірошника, щоби відпустив мене. — Він дістав із кишені волосяного вінчика. — Покажеш його їй, щоби знала, що ти прибув від мене. Не забудь її попередити, що вона не зобов'язана це робити. Прийде до Козельбруха — добре, ні — також добре. Тоді мені все одно, що зі мною буде. — Він обняв Юра. — Пообіцяй мені, що не вмовлятимеш канторку робити те, чого їй не хотілося б!

— Обіцяю!

Чорний ворон із вінчиком у дзьобі полетів до Шварцкольма.

Крабат зайшов у повітку. Що там у кутку? Домовина? Закинув на плече кирку й лопату. Провалюючись у глибокий сніг, брів до пустки.

Де копати? Ага, ось тут темний квадрат серед білого простирадла. Кому призначено це місце — йому чи Майстрові? «Завтра о цій порі все вирішиться!» — подумав він і ввігнав кирку в мерзлу землю.

Наступного ранку Юро після сніданку відвів Крабата вбік, повернув вінчика. Він поговорив з дівчиною, і та дала згоду.

Надвечір, коли тільки-но почало сутеніти, біля воріт млина з'явилася канторка. У святковому вбранні, з білою стрічкою у косах. Її зустрів Ганцо і спитав, у якій вона справі.

— Хочу поговорити з мірошником.

— Я — мірошник. — Майстер рішуче відсторонив хлопців і ступив крок їй назустріч. Був у чорному плащі, трикуті, блідий, як крейда.

— Чого тобі треба?

Канторка подивилася на нього без страху.

— Віддай мені мого хлопця!

— Твого хлопця? — Майстер зареготав. Його сміх нагадував мекання злого цапа. — Я його не знаю!

— Це Крабат. Я кохаю його.

— Крабат? — Майстер вирішив пристрашити її. — Та чи ти його знаєш? Зможеш відшукати серед інших?

— Я його знаю!

— Так може сказати будь-хто!

Мірошник обернувся до мірошниченків.

— Гайда до Чорної кімнати, станьте в ряд і не ворушіться!

Крабат стояв між Андрушем і Сташком. Він чекав, що вони зараз перекинуться воронами.

— Стійте й мовчіть! А ти, Крабате, тільки пискнеш, вона й помре!

Майстер витяг із кишені чорну хусточку і, зав'язавши дівчині очі, завів її до кімнати.

— Пізнаєш свого хлопця — поведеш із собою.

Крабат злякався — не чекав цього. Як їй допомогти?

Тут і вінчиком не зарадиш!

Канторка пройшла повз ряд раз, другий… Крабат ледве стояв на ногах. Він поплатився своїм життям і життям канторки!

Страх, небувалий страх, здолав його цілком. «Я один винен у її смерті! Один тільки я…»

І тут сталося!

Канторка, проходячи втретє повз ряд мірошниченків, простягла руку до Крабата.

— Це — він!

— Упевнена?

— Так! — Зірвавши хусточку з очей, вона підступила до Крабата.

— Ти вільний!

Майстер похитнувся.

Хлопці стояли, наче скам'янілі.

Перший отямився Юро.

— Беріть речі й рушайте до Шварцкольма! Там можна переночувати на сіновалі.

Мірошниченки мовчки повиходили з кімнати.

Вони знали: Майстер не доживе до ранку, загине опівночі, а млин щезне в полум'ї.

Мертен потиснув Крабатові руку.

— Нарешті Тонда, Міхал та інші відомщені.

Крабат не міг і слова сказати. Наче закляк.

Канторка обняла його за плечі, вкрила своєю теплою вовняною хусткою.

— Ходімо, Крабате!

Вона повела його з млина. Ось вони вже минули Козельбрух, попрямували до села.

— Як це тобі далося? — спитав її Крабат, побачивши між деревами вогні Шварцкольма. — Як ти знайшла мене серед хлопців?

— Я відчула твій страх… Страх за мене!

Коли вони підходили до села, з неба посіявся дрібненький, м'який сніг. Наче біле-біле борошно з великого густого сита!