Ульф Старк - Диваки і зануди

Раптом я побачила біля дідуся бабусю. Її повні ноги, широкі ступні й розумні очі. І навіть чіткіше, ніж дідуся. Вона ледь торкнулася своєю круглою щокою до його лисини. А дідусь не зводив погляду зі своєї віолончелі й задоволено всміхався. Потім бабуся повернулася в музику, звідки й вийшла.

Невже таке кохання ще буває? Я думала про маму, про всіх чоловіків, які сновигали босоніж або в скрипучих черевиках по нашому помешканні. Може, вічне кохання відійшло в небуття так само, як відійшли в небуття мамонти, гасові ліхтарі та грамофони? І поки музика плакала і сміялась, я уявила собі Катті та Ісака. Як зветься те, що я до них відчувала? Я згадала золотисті очі Катті та блакитні Ісакові — такі, як у мами й дідуся. Що вони хотіли від мене? Чого хотіла від них я?

Аж тут темний дерев’яний інструмент мовби захлинувся ні на що не схожим сміхом.

То був кінець.

Останні звуки легко, як пух кульбаби, здійнялися над вересом, над водою і полинули в небо. Якусь хвилю дідусь сидів мовчки, тримаючи в руці смичок. Очі в нього блищали, а вигляд був стомлений, як після великої напруги. Потім він підняв ту велику віолончель над головою і розбив її об скелю.

— Гра закінчилася, — сказав він і похмуро усміхнувся.

Ми внесли дрова й затопили грубу. Потім мама і я пішли спати. Але дідусь лишився сидіти біля вікна. Я чула, як він снував по будинку, витягав шухляди і відчиняв шафи, поки старовинний годинник не вицокав ранок. А вранці дідусь поклав мені на ліжко квітчасту шовкову сукню.

— Я хочу її тобі подарувати, голубонько, — сказав він. — Катарина її вдягала на перше наше побачення.

Була неділя. А посеред дня ми мали їхати додому. Дідусь усе прибрав, підмів і провітрив. І готовий був їхати. Дорогою до порома він згодився сісти на візок. У нього на колінах полискував величезний самовар. Дідусю заманулося взяти його з собою. Загалом добре було б набити його вугіллям і затопити. Бо знов похолоднішало.

Я закоцюбла.

Одинадцятий розділ

у якому я йду до Катті на вечірку,

спотикаюся через Інґвині черевики,

отримую ляща і кидаю виклик тому,

хто мені подобається

Я запізнилася. Спершу мені хотілося знехтувати запрошенням, і то було б найкраще. Але потім я таки поцупила в Інґве з шафи сорочку в біло-блакитну смугу, яку носять хіба що сноби, та чорні черевики й налаштувалася йти. І сорочка, і черевики були на кілька розмірів більші, як треба. Спотикаючись на кожнім кроці, я пірнула в холод, що останнім часом стало мені за звичку. Мене проймав зимний вітер з озера. Він пробирався за комір і за пазуху і робив мене схожою на надувного чоловічка, якого водії вантажівок вішають у кабіні спереду.

Коли я прийшла, вечірка була в розпалі.

Аґнета Фельтскуґ репетувала з підсилювачів про спеку, співаючи «The heat is on», а я ніяк не могла зігрітися. Величезна кімната кишіла моїми ровесниками. З кока-колою в одній руці та жменею крихких сирних паличок у другій я пробралася до вікна. Басейн у саду світився, як акваріум для моржів. А за ним було видно справжнє озеро — неосвітлене й чорне.

Я стояла за шторою, засунувши свої смішні здоровуцькі черевики під край килима, щоб вони нікому не впали у вічі, хапала дрижаки й міркувала, чи не накивати звідси п’ятами. Поки мене ще ніхто не помітив.

Однак щось мене утримувало.

Я роззирнулася навсібіч. Кого я хотіла знайти? Он стоїть виряджена братія з північних околиць міста і тягає в рот креветки з великої скляної вази. Їхня вимова голосних схожа на гудіння бджіл, видушене з тісних комірців, міцно перехоплених під шиєю вузькими краватками. Багатьох із них я впізнала. Кваша, Данне і Стефан не придумали нічого кращого, як дудлити ситро, трощити чіпси, крекери, сирні палички, арахіс і солону соломку та наминати всілякі лагоминки. Мурашка й Пера розвалилися на золотаво-жовтій канапі, що була схожа на велетенського сирного рогалика. Фріда й Нетта огиналися посеред кімнати, де мали бути танці. А Пепсі був зайнятий тим, що то розкручував, то скручував торшер.

Аж тут я побачила їх.

Катті обіймала Ісака за шию. Мені видно було його блакитні очі. Але він не бачив мене. Він не зводив погляду з її напудреного обличчя, підмальованих очей і яскраво нафарбованих губ. Чорні кучері Катті застували більшу частину його обличчя. За мить до того, як я їх побачила, у мене було відчуття, що хтось звідти дивиться. Та, напевно, я помилялася.

Я посунула туди, хоч і знала, що краще не йти.

Вони не чули мене й не бачили.

Я теж застромила свою голову в кучері Катті.

— Як твій язик, кралечко? — підколола її я.

— О, ше ти? — мовила вона. — Допре. Ж моїм яжиком вше гаражт.

— Чудово, — сказала я і відчула, як мороз пробіг по спині. — А ти як?

Я повернула голову до Ісака.

— Що — «як»? — перепитав він.

— Тобі не треба більше птахів? Чи ще чогось? — спитала я крижаним голосом.

Я відчула, як у мені знов закублилася злість.

— Ти ревнуєш? — спокійно спитав він.

Цей спокій мене розлютив. Я готова була роздерти його на шматки. Але він уже вислизнув із Каттіних обіймів і попрямував до вирядженої братії, що об’їдалася чіпсами та крекерами. Та запаморочлива мить, коли з віолончелі лилася музика, схожа на спокійну річку, де якимось чином поєднувалися в одне ціле радість і смуток, — та мить безповоротно минула. Мене знову колотило.

Ревную? Невже я й справді його ревную? Стою, мов той блазень, вирядившись бозна-ким, під прицілом підмальованих очей, а сама не зводжу погляду з того, до кого мене вабить, хто зник у юрбі, бо подався наминати всілякі лагоминки. Кумедія та й годі!

— Ходімо! — сказала Катті й поволокла мене за собою. — Жакіншимо те, шо не жакіншили минулого ражу.

Я витягнула шию і на якусь хвилю загледіла вихрястий Ісаків чуб. А Катті тим часом волокла мене далі по безмежному килиму, на якому вже утворився візерунок із розтоптаних сирних паличок.

Хриплим вуркотливим голосом вона наспівувала мені на вухо:

Ходи до мене мершій…

Шьогодні ти будеш мій.

Я вшя мов горю в охні.

Шкажи мені: так ши ні…

Аж тут я оступилася. Ох ці клятенні черевики!

Я вчепилася в Катті обома руками і подалася вперед. А заразом спіткнулася одним