Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

скоїла жінка. Чоловіка проштрикнули ножем не менше дванадцяти разів. Навіть начальник потяга одразу сказав: «Це жінка». Ну, тоді яке моє перше завдання? Дістати поверхову інформацію про всіх жінок, які подорожують вагоном «Стамбул—Кале». Але судити про англійок складно. Вони дуже стримані, ці англійці. Тому в інтересах правосуддя я звертаюся до вас, мсьє. Що за людина, ота міс Дебенгем? Що ви про неї знаєте?

— Міс Дебенгем, — сказав полковник приязно, — справжня леді.

— Ах! — сказав Пуаро, усім своїм виглядом показуючи, що йому це дуже приємно. — Тож ви не думаєте, що вона може бути замішана в цьому злочині?

— Ця ідея абсурдна, — сказав Арбатнот. — Цей чоловік був абсолютним незнайомцем. Вона ніколи раніше його не стрічала.

— Це вона вам сказала?

— Сказала. Вона одразу прокоментувала це, у нього був досить неприємний зовнішній вигляд. Якщо до цього причетна жінка (а на мій погляд, доказів цього немає, є лише припущення), я можу запевнити вас, що міс Дебенгем тут ні до чого.

— Ви так тепло про це говорите, — з усмішкою сказав Пуаро.

Полковник Арбатнот холодно на нього подивився.

— Я справді не знаю, що ви маєте на увазі, — сказав він.

Його погляд, здавалося, спантеличив Пуаро. Він опустив очі й почав порпатися з паперами, що лежали перед ним.

— Це все так, між іншим, — сказав він. — Але будьмо практичні й перейдемо до фактів. У нас є всі підстави вважати, що злочин стався о чверть на другу минулої ночі. Частиною необхідної процедури є опитування всіх у потягу, що вони робили в той час.

— Звичайно. О чверть на другу, наскільки я пам’ятаю, я розмовляв із молодим американцем, секретарем убитого.

— Ах! Ви були в його купе чи він у вашому?

— Я був у його.

— Це молодий чоловік на ім’я Макквін?

— Так.

— Він був вашим другом чи знайомим?

— Ні, до цієї подорожі я ніколи його не бачив. Учора ввечері ми розговорились, і нас обох зацікавила наша розмова. Я зазвичай не люблю американців — не надто приємні…

Пуаро усміхнувся, згадавши судження Макквіна про «британськість».

— Але цей молодий чоловік мені сподобався. Він верз якусь нісенітницю та ідіотські ідеї про ситуацію в Індії; найгірше в американців — це те, що вони такі сентиментальні й ідеалістичні. Ну, його цікавило, що я йому скажу. У мене вже майже тридцять років досвіду в тій країні. А мене цікавило, що він розкаже про фінансову ситуацію в Америці. Потім ми плавно перейшли до світової політики в цілому. Я був вельми здивований, коли подивився на годинник і побачив, що вже за чверть друга.

— Саме тоді ви закінчили розмову?

— Так.

— І що ви зробили?

— Пішов у своє купе і ліг спати.

— Ваше ліжко було вже розстелене?

— Так.

— Це купе, дозвольте подивитися, номер 15, передостаннє від вагона-ресторану?

— Так.

— Де був провідник, коли ви пішли у своє купе?

— Сидів у кінці вагона за столиком. По суті, Макквін викликав його, щойно я пішов до свого купе.

— Чому він його викликав?

— Думаю, щоб той розстелив йому ліжко. Купе не приготували на ніч.

— Тепер, полковнику Арбатноте, я прошу вас, добре подумайте. Коли ви розмовляли з містером Макквіном, хто-небудь проходив коридором за дверима?

— Думаю, багато людей. Я не звертав уваги.

— Звісно, я маю на увазі, скажімо, за останні півтори години розмови. Ви виходили у Віньківцях, чи не так?

— Так, але десь на хвилину. Була заметіль. Жахливий холод. Радо повернувся до духоти потяга, хоча, думаю, тут нестерпно.

Мсьє Бук зітхнув.

— Дуже важко догодити всім, — сказав він. — Англійці все відчиняють, потім приходять інші й усе зачиняють. Дуже важко.

Ані Пуаро, ані полковник Арбатнот не звертали на нього уваги.

— Тепер, мсьє, поверніться назад у спогадах, — підбадьорливо сказав Пуаро. — Надворі було холодно. Ви повернулися до вагона. Ви знову сідаєте, ви курите — можливо, цигарку, можливо, люльку…

На частку секунди він зупинився.

— Я курив люльку. Макквін — цигарки.

— Потяг знову їде. Ви курите свою люльку. Обговорюєте стан справ у Європі, у світі. Уже пізно. Більшість пасажирів уже полягали спати. Як ви думаєте, хтось проходив повз?

Арбатнот нахмурився, намагаючись пригадати.

— Важко сказати, — сказав він. — Розумієте, я не звертав уваги.

— Але у вас є військова уважність до деталей. Ви, так би мовити, помічаєте, не помічаючи.

Полковник знову подумав, але похитав головою.

— Я не можу сказати. Я не пам’ятаю, щоб хто-небудь проходив, крім провідника. Почекайте — і, думаю, ще жінка.

— Ви її бачили? Вона була стара чи молода?

— Я її не бачив. Не дивився в той бік. Тільки шурхіт і аромат парфумів.

— Аромат? Гарний запах?

— Ну, радше фруктовий, якщо ви знаєте, про що я. Маю на увазі, його чути за сто ярдів. Але зауважте, — швидко продовжив полковник, — це могло бути й на початку вечора. Розумієте, це був один із тих випадків, як ви зараз сказали, коли ви зауважуєте, самі того не помічаючи. Кілька разів за вечір я сказав собі: «Жінка — запах — занадто сильний». Але коли це було, я не впевнений, крім того, що це точно було після Віньківців.

— Чому?

— Тому що я пам’ятаю, коли я зачув той запах, я говорив про цілковитий провал сталінської п’ятирічки. І ця думка — жінка — привела мене до думки про становище жінок у Росії. А до теми Росії ми підійшли ближче до кінця нашої бесіди.

— Ви не можете означити цей час точніше?

— Н-ні. Напевно, це було приблизно в останні півгодини.

— Це було після того, як потяг зупинився?

Він кивнув.

— Так, я майже впевнений, що так і було.

— Ну, облишмо це. Полковнику Арбатноте, ви коли-небудь були в Америці?

— Ніколи. І не хочу.

— Ви знали полковника Армстронґа?

— Армстронґ — Армстронґ — я знаю двох чи трьох Армстронґів. Був Томмі Армстронґ у 60-х — ви не його маєте на увазі? І Селбі Армстронґ — його вбили на Соммі.

— Я маю на увазі полковника Армстронґа, який одружився з американкою і чию дитину викрали і вбили.

— Ах, так, я пам’ятаю, читав про це — жахлива трагедія.