Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

не помітили зупинки потяга?

— Я не знав про це до сьогоднішнього ранку.

— А ваша дружина?

Граф усміхнувся.

— Моя дружина завжди приймає снодійне, коли подорожує потягом. Вона прийняла свою звичайну дозу тріоналу.

Він помовчав.

— Мені шкода, що ніяк не можу вам допомогти.

Пуаро передав йому аркуш паперу і ручку.

— Дякую, пане графе. Це формальність, але просто залиште мені ваше ім’я та адресу?

Граф писав повільно і ретельно.

— Добре, що я сам вам записую, — приємно сказав він. — Написання адреси мого заміського маєтку трохи складне для тих, хто не знає мови.

Він передав Пуаро папір і піднявся.

— Моїй дружині абсолютно немає потреби сюди приходити, — сказав він. — Вона не зможе сказати вам нічого більше, ніж я.

Очі Пуаро блиснули.

— Безперечно, безперечно, — сказав він. — Але все ж я думаю, що хотів би поставити мадам графині одне маленьке запитання.

— Запевняю вас, це непотрібно.

Його голос пролунав владно.

Пуаро м’яко кліпнув.

— Це проста формальність, — сказав він. — Але ви розумієте, це потрібно для моєї доповіді.

— Як завгодно.

Граф неохоче поступився. Він ледь вклонився і покинув вагон-ресторан.

Пуаро простягнув руку до паспорта. Там були вказані ім’я і титули графа. Він перейшов до подальшої інформації — у супроводі дружини. Ім’я — Елена Марія, дівоче прізвище — Ґолденберґ, вік — двадцять років. На паспорті була жирна пляма, залишена якимось неохайним чиновником.

— Дипломатичний паспорт, — сказав мсьє Бук. — Друже, ми повинні бути обережні, щоб часом їх не образити. Можливо, ці люди не мають нічого спільного з убивством.

— Не переживайте, mon vieux, я буду максимально тактовним. Це звичайна формальність.

Він затих, коли у вагон-ресторан увійшла графиня Андрені. Вона видавалась боязкою і вкрай чарівною.

— Ви хотіли мене бачити, мсьє?

— Мадам графине, це звичайна формальність. — Пуаро галантно встав, вклонився їй і всадовив її у крісло навпроти нього. — Просто маю запитати вас, чи ви минулої ночі бачили або чули щось, що могло би пролити світло на цю справу.

— Нічого, мсьє. Я спала.

— Приміром, ви не чули, який переполох був у сусідньому купе? Американська леді, яка займає його, мала напад істерики й викликала провідника.

— Я нічого не чула. Знаєте, я прийняла снодійне.

— А! Я розумію. Ну, не затримуватиму вас.

Коли вона швидко піднялася, він спитав:

— Ще хвилинку. Ці дані: ваше дівоче прізвище, вік і так далі, вони правильні?

— Так, мсьє.

— То, може, ви підпишете це.

Вона підписалася швидко, витонченим похилим почерком.

Елена Андрені.

— Мадам, ви супроводжували свого чоловіка в Америку?

— Ні, мсьє. — Вона усміхнулась, трохи почервоніла. — Ми ще не були в шлюбі, ми одружені лише рік.

— Ах так, дякую, мадам. До речі, ваш чоловік курить?

Вона пильно на нього подивилася, оскільки вже була готова йти.

— Так.

— Люльку?

— Ні. Цигарки і сигари.

— Ах! Дякую.

Вона зволікала, її очі з цікавістю дивилися на нього. Це були прекрасні очі, темні, мигдалеподібні, з дуже довгими чорними віями, які огортали чудову блідість її щік. Її губи, дуже червоні, на закордонний манер, були трохи відкриті. Вона мала екзотичний, красивий вигляд.

— Чому ви запитуєте про це?

— Мадам, — Пуаро зробив рукою жест у повітрі, — детективам доводиться ставити різноманітні запитання. Наприклад, скажете мені, якого кольору ваш халат?

Вона дивилася на нього. Потім вона засміялася.

— Шифон золотистого кольору. Це справді важливо?

— Дуже важливо, мадам.

Вона з цікавістю запитала:

— А ви дійсно детектив?

— До ваших послуг, мадам.

— Я думала, під час подорожі Югославією в потягу не буде детектива, допоки не доїдемо до Італії.

— Я не югославський детектив, мадам. Я міжнародний детектив.

— Ви належите до Ліги Націй?

— Я належу світу, мадам, — театрально сказав Пуаро. Він продовжував: — Я працюю здебільшого в Лондоні. Ви розмовляєте англійською? — спитав він цією мовою.

— Чю-ють говорю, так.

Її акцент був чарівний.

Пуаро ще раз вклонився.

— Мадам, не затримуватимемо вас більше. Бачите, це було не так жахливо.

Вона усміхнулася, схилила голову і пішла.

— Elle est jolie femme[53], — схвально сказав мсьє Бук.

Він зітхнув.

— Ну, це нас не сильно просунуло вперед.

— Ні, — сказав Пуаро. — Двоє людей, які нічого не бачили й не чули.

— Зараз ми зустрінемося з італійцем?

Якусь мить Пуаро не відповів. Він вивчав пляму на угорському дипломатичному паспорті.

Розділ восьмий

Свідчення полковника Арбатнота

Пуаро, здригнувшись, вийшов із задуми. Коли він зустрівся поглядом із нетерплячим мсьє Буком, його очі зблиснули.

— Ах! Мій любий друже, — сказав він. — Бачите, я став тим, кого називають снобом! Думаю, перш ніж ми перейдемо до другого класу, слід опитати перший. Далі, думаю, ми побесідуємо із симпатичним полковником Арбатнотом.

Зрозумівши, що полковникова французька досить таки обмежена, Пуаро проводив допит англійською мовою.

Ім’я, вік, домашню адресу й точне військове звання Арбатнота були встановлені. Пуаро продовжив:

— Тож ви приїхали з Індії у відпустку, на те, що ми називаємо en permission?[54]

Полковника Арбатнота не цікавило, як і що називають іноземці, тож він відповів з істинно британською лаконічністю:

— Так.

— Але ви не прибули судном «Східно-Піренейської пароплавної компанії»?

— Ні.

— Чому ні?

— Я обрав сухопутний маршрут із особистих причин.

А це відповідь тобі, малий влізливий нахабо.

— Ви їдете просто з Індії?

Полковник сухо відповів:

— Я зупинився на одну ніч, щоб побувати в Урі Халдейському й на три дні в Багдаді, щоб зустрітися з А.О.С., моїм давнім другом.

— Ви зупинилися на три дні в Багдаді. Я розумію, що молода англійка, міс Дебенгем, також із Багдада. Можливо, ви там зустрічали її?

— Ні, не зустрічав. Я познайомився з міс Дебенгем, коли ми їхали з Кіркука в Нісібін.

Пуаро нахилився вперед. Він став наполегливішим та більш чужим, аніж було потрібно.

— Мсьє, я звертаюся до вас. Ви і міс Дебенгем — єдині англійці в потягу. Мені необхідно знати думку кожного з вас про іншого.

— Дуже дивно, — холодно сказав полковник Арбатнот.

— Зовсім ні. Розумієте, цей злочин найімовірніше