Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

поглядом, схожим на укус скорпіона, непомітно всміхалася своїми гострими очима, бо знала, яке щастя знову знайти те, що ти втратив.

Лише потім я згадав, скільки звірів ходили навколо мене, коли вона наповнювала мою душу туманом. Кішку, яка терлася об мою ногу, намагаючись попередити про небезпеку (це був Евандр, мій нахабний Евандр); тигра, який сидів на ланцюжку в кутку і тільки злісно ревів, — і у цьому глибокому ревищі, у цьому громі його серця можна було почути відчай (це був Політос, сильний та відвертий Політос); по маленьку мавпу, яка намагалася втертися поміж нас і яку Цирцея щоразу зі злістю відкидала з усією силою (це був Полімеф, малий тендітний Полімеф).

Увесь рік я насолоджувався пестощами Цирцеї, але для моїх воїнів він став десятьма роками, день за днем, ранок за ранком, ніч за ніччю.

І всі ці роки кішка терлася об мене, тигр ревів, прикутий ланцюгом до стіни, мавпа стрибала на наші сповнені насолоди тіла, прагнучи збити з мене твої чари. Вони були невтомні, мої вірні солдати, мої горді воїни, мої віддані супутники.

Нікого з них сьогодні вже немає зі мною. Мова, той дар, що вони тоді втратили, часом буває жорстока, вона пронизує серце; мова, найбільше лезо, найгостріший скальпель, нашіптує мені знову і знову: нікого, Одіссею, нікого з них сьогодні вже немає з тобою.

* * *

Я пам’ятаю першу ніч радості з нею.

Вона підійшла до мене так, ніби нас зв’язувало щось давнє і глибоке. Ніби я був її коханцем зо дня створення світу.

Вона увійшла до мого покою, плавно перетнула його, підійшла до мене, торкнулася своїми пальцями мого волосся на маківці і потилиці, ковзнула ним, потягнулася до мого обличчя і поцілувала мене.

— Звірі знають більше, ніж люди, тому вони мовчать, — сказала вона.

І я замовчав. Жодне слово не могло вилетіти з моїх вуст. Мисливець зловив їх і посадив у клітку.

Із кожним її дотиком моє тіло легшало, немов із нього виходила пара, немов уся моя воля витікала з мене, виступала на поверхні, збиралася в маленькі озерця і вилітала в небо.

В її пальцях була м’якість, але в них була сила, в них була впевненість жінки, яка знає про кохання більше за інших. Вона ніби знала мене досконало, ніби була зі мною сотні разів, вивчила всі відтінки моїх відчуттів, всі точки моєї радості — всі ті місця, де моя душа, оголена, виходила на поверхню.

Вона сама зняла з себе туніку, взяла мої руки в свої, поклала одну мою руку собі на ребра, іншу на ключицю, і я став торкатися до неї. Цирцея дивилася просто мені в очі, а я не міг звести погляду, бажання вповзало в моє тіло кольором крові, але мені здавалося, що воно не моє, що воно прийшло з інших місць, від інших душ. Мої руки блукали її тілом, мій погляд торкався її шкіри, а вона непорушно дивилася на мене. Цирцея вивчала мене, вивчала дію своїх чар, проводила дослід над смертним.

Потім вона відсторонилася, підійшла до стіни, стала до неї обличчям, спиною до мене.

Спина жінки — територія її насолоди, поле, наповнене точками радості. Долина, де на поверхню виходять чисті джерела. Юнак стає чоловіком, коли торкається її.

Спина Цирцеї, це чарівне сплетення хребців, м’язів, ліній, пагорбів, впадин, — розкрилася переді мною. Це була моя країна див.

Я підійшов до неї, провів пальцями вгору по обох боках, торкнувся лопаток, узяв їх в обидві долоні, піднявся ще вище, дав своїм пальцям зустрітися на її шиї. Я торкнувся губами її шиї, верхніх хребців, і зігрів їх своїм диханням.

Я знав, що сьогодні буду її служителем. Я не мав іншого вибору. Я насолоджувався тим, що не мав іншого вибору.

* * *

Її краса позбавила мене волі, але місце волі посіла радість: коли вона була поруч, я про все забував, моя пам’ять ставала чорною порожньою скринею.

Я не міг казати так чи ні, я не міг обирати з-поміж так чи ні, чари Цирцеї занурили мене в озеро забування, з якого я не мав сил вибратися, але з якого я й не хотів вибиратися. Світло входило в мою душу, і я не міг його зробити меншим чи дужчим, я був у радості, але в неволі.

Звірі, мої рідні звірі-воїни, кричали мені, кричали на мене, ревіли, жертвували заради мене своїми тілами та своєю гордістю, вони намагалися привернути мою увагу, вони страждали з того, як я втрачаю себе, але я не розумів їх.

Я не впізнавав своїх друзів, я не впізнавав своїх воїнів, і я дедалі менше впізнавав самого себе.

* * *

Зранку після першої ночі я зустрів її у великій залі, але вона лише холодно привіталася зі мною.

Я хотів підійти до неї, поділитися з нею своїм теплом, але Цирцея дивилася на мене так, немов бачила вперше.

Так дивляться на людей, що їхнє ім’я ти забув. І ти тривожиш свою пам’ять, щоб пригадати.

— Ти добре спав сьогодні, мій гостю? — запитала вона.

— Хіба ти не знаєш?

Її погляд тримав мене на відстані. Я хотів щось сказати, але слова завмерли у глибині мого тіла. Вони відчували присутність хижака.

— Я маю тобі дещо сказати, мій гостю. Щойно боги подадуть знак, ти відразу покинеш цей острів. Твоя присутність обтяжує мене. Я не звикла до людей. Ти розумієш мене?

Ні, я не розумів її.

— Зараз у моїй оселі чужинець. Чужинець, який належить іншим богам. Він має інший запах, він має інший тембр, він має інший колір. Він лякає моїх звірів. Це нестерпно. Ти розумієш мене?

Ні, я не розумів її.

— Як звати тебе?

Як звати мене? Учора ти добре це пам’ятала. Ти вимовляла моє ім’я щоразу, коли я робив тобі добре. Я пам’ятаю, коли насолода увійшла в тебе, коли на твоєму обличчі сходило сонце і ти казала, що я дістаю до твого серця — і тоді я почув його, своє ім’я, воно було вітром, що злітав із твоїх губ, ти навіть не рухала ними, ти просто не могла ними поворушити, не могла вимовити жодного слова, бо там, де ти була, на тих вершинах, слова вже не потребують тіла і слів уже ніхто не потребує — все перетворюється на подих, на дихання, на ніжний шум вітру, що виходить невідомо звідки. Тоді ти сказала це слово, це слово-вітер, майже без звуків, тільки з видихом.