Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

тонкою прозорою тканиною, вона говорила, майже не розтуляючи губ, але Одіссей чув її слова ясно і чітко, ніби вона шепотіла йому їх на вухо.

На її острові Одіссей відчув межі людського. Він побачив людей, які стають звірами, а потім знову стають людьми. Щось ламалося в них після цього. Щось у їхній мові і в їхньому погляді ламалося після цього.

— Звірі знають більше, ніж люди, тому вони мовчать, — говорила вона.

* * *

Давно це було, дев’ять років тому.

Одіссей зі своїми людьми щойно покинув Трою. Потім зруйнував Ісмару, місто кіконів. Його кораблі були повні багатств, його серце було сповнене пихи.

Але це був початок його нещасть.

У країні лотофагів його воїни втратили пам’ять, і він ледь не загубив себе. Він бився з циклопом Поліфемом, який убив кількох його людей і міг знищити його самого. Лестригони, грубі брудні велетні, розбили його маленьке військо.

Із рештою своїх людей Одіссей пристав до острова, який несподівано виринув з-під морської поверхні. Ані води, ані їжі в нього майже не залишалося.

Він поставив своїх воїнів табором, а сам піднявся урвищем углиб землі. Це був острів, оточений водою, але в глибині долини він побачив струминку багряного диму. Тут хтось був, боги чи люди, від них можна чекати допомоги чи загибелі.

Він спустився до корабля, розділив своїх воїнів на дві дружини, на чолі однієї поставив Еврилоха, на чолі іншої став сам. Вони тягнули жереб, і жереб випав Еврилохові, жереб іти вглиб острова, до того будинку, від якого підіймався дим, до будинку, що міг нести спасіння, а міг нести смерть.

Але в Еврилоха вселився страх. Він щось відчував, руки його тремтіли, обличчя стало червоне, піт виступив на чолі. Він боявся йти вглиб, якась сила нашіптувала йому, що там буде щось страшне, щось жахливе.

Одіссей обійняв його, притиснув до своїх грудей, із нами боги, мій брате, вони захистять тебе, вони захистять усіх нас від смерті та мороку, казав він йому.

Коли ввечері Еврилох повернувся на берег, він був сам, без людей.

— Що сталося? — питав Одіссей.

— Твоїх воїнів більше немає, — плакав Еврилох. — Їх більше немає, людей більше немає, там живуть страшні чаклуни, — кричав він.

— Де наші брати? — питав Одіссей.

— Їх перетворили на свиней, на малих брудних свиней, і тільки я врятувався, бо не йшов досередини, бо страх зупинив мене, Одіссею, міленький мерзенний страх, але воїнів твоїх немає, їх зачарували, їх перетворили на свиней, брудних мерзенних свиней.

Він ще довго ридав і розповідав, падав на землю і просив прощення, підіймався і говорив, що ні в чому не винен.

Але Одіссей зрозумів, що має справу з чимось страшним, із чимось надзвичайним, із чимось таким, що виходить за межі людського. І тільки боги тепер йому допоможуть.

* * *

Він сам пішов до будинку, з якого підіймалася струминка диму.

Боги тоді й справді допомогли йому. Хитрістю, веселістю, чарівним зіллям. Вони врятували його від чар Цирцеї.

Але не від усіх її чар.

Одіссей не став звіром, як його воїни. Він не став істотою з іншим тілом. Він не став істотою без мови, з іншим голосом, з іншим запахом.

Але він утратив свою волю. Цирцея випила з нього здатність чинити спротив — випила кількома ковтками.

* * *

Що вразило його в будинку цієї дивної жінки, коли він уперше переступив поріг?

Там зовсім не було людей. Там не було нікого, хто був би схожий на людей. І навіть на стінах, розписаних фресками, не було жодного людського образу.

Його зустріли леви та вовки. У небі над будинком кружляли орли та соколи. Посеред великої зали літали чайки.

Тут були вепри, олені, змії, риби, тут були орли та альбатроси, тут були плазуни, тут були ящірки і великі варани, але жодного людського обличчя.

Ні, тут не було так, як на тих єгипетських вазах, що він колись виміняв у знайомого купця. Там були чоловічі тіла із орлиними головами, там були жіночі тіла зі зміїними головами, — так, голови належали звірам, звірі вторглися в людський світ і захоплювали найголовніше, захоплювали обличчя, очі, розум, звуки.

Але тіла, їхні м’язи, їхні руки, їхні спини, їхні коліна, їхні лікті, їхні стегна — все це належало людському світу, все це було останньою фортецею, яка стримувала світ тварин, що розростався і розпливався океаном людської плоті.

У Цирцеї все було по-іншому. Тут не було людських тіл, тут не було людських образів, тут не було людських звуків. Це було лігво звірів.

Коли він увійшов до її зали, коли побачив цю чарівницю за прозорою блакитною тканиною, що давала її очам колір моря — вродливу в своїй свіжості, добру в своїй людяності, — він завмер від якогось невтримного відчуття. Залою ходили звірі, пантери та мавпи, леви та пси, кілька птахів час від часу здіймалися і перелітали з одного місця на інше.

Але Одіссея не полишало одне відчуття. Просте і гостре, як голка, що впивається в шкіру.

В усіх цих звірах він відчував щось рідне. Вони дивилися на нього так, немов його впізнавали.

Усі ці звірі навколо Цирцеї були його воїнами — тихими, мовчазними, безсилими, впокореними.

Лише потім він зрозумів їхній біль та їхній смуток. Вони його впізнавали. Він їх не впізнавав.

* * *

Що означає бути перетвореним на звіра? Що означає бути звіром з пам’яттю людини, з думками людини, з мисленням людини?

Це означає втратити своє обличчя, це означає втратити надію на те, що тебе впізнають, що тебе вважатимуть тим, ким ти є. Що ти зможеш говорити про те, хто ти є.

Мої воїни були звірами, яких Цирцея зачарувала, звірами без мови, звірами, які не могли складати слів у речення, які мали повітря для свого реву та для свого стогону, але не могли з цього повітря сплести звуків зі значеннями.

Потім, коли вони знову стали людьми, вони ридали на моїх руках, вони плакали від цієї насолоди знову говорити, від цього задоволення випускати назовні ковтки повітря, наповнені сенсом, наповнені впізнаванням.

Бо чим є слова, питали вони мене. Чим є мова, Одіссею, питали вони мене. Це тонкі повітряні містки, що ти їх будуєш із іншою людиною, тонкі ефірні річки, завдяки яким ти цю людину впізнаєш, завдяки яким ти пишеш із нею свою спільну історію.

Я слухав їх із насолодою, я радів їхньому щастю. Тоді навіть сама вона, Цирцея, холодна жінка з