Дмитро Білий - Козацький оберіг

але козак знову виринув. Хлопець побачив, як він блискавичним рухом вихоплює з-за халяви довгий кривий ніж.

— Що стовбичиш, — гаркнув на хлопця козак, — тікай давай!

Данько миттю прийшов до тями і дременув щосили вздовж паркану. Позаду лунали звуки колотнечі та дзенькіт зброї.

Та не встиг Данько як слід розігнатися, як щосили врізався головою прямо в живіт ще одного солдата, боляче вдарившись маківкою в залізний панцир.

— Попався! — зловісно крикнув кнехт. У хлопця ще іскри крутилися перед очима від удару, як чиїсь міцні руки підхопили його і жбурнули, мов порося, у лантух. У Данька аж памороки забило від задухи та пилу. Він закрутився, чхаючи, але кнехт уже закинув його за спину й побіг до будинку магістра.

За декілька хвилин лантух, у якому смикався Данько, занесли до світлиці магістра.

Хлопець відчув, що чиясь рука схопила його за комір і витягнула з лантуха, який йому вже набрид навіть за цей короткий час.

Данько стояв посеред кімнати, чхаючи та протираючи очі. Він ще не встиг прийти до тями, як почув над головою холодний голос магістра:

— Тебе хто відправив нишпорити навколо мого будинку? Соцький? Що ти встиг тут винюхати?

Нарешті Данько продер очі. Прямо перед ним стояв високий кістлявий магістр у панцирі із вишкіреною вовчою пащею. Його крижані сині очі, здавалося, наскрізь пронизують хлопця. За ним стояла сеньйора Гельда. Була одягнута в довгу чорну сукню із темно-червоними рукавами. Її чорне волосся зміїлося по плечах. Чомусь Данько перелякався не так магістра, як цієї пані, про яку вже ходило по замку стільки зловісних чуток.

«Еге ж, так я тобі й скажу, нащо сюди приходив!» — подумав Данько, але, хоч зуби його торохтіли від страху, опустив долу очі і пробурмотів:

— Та що ви, пане магістре? Це я так — горобців ганяв.

— Горобців ганяв? — крижані кістляві пальці магістра уп’ялися хлопцеві у плечі. Тут вже все тіло Данька затіпалося від страху.

— Зачекайте, пане Бенедикте, — почувся голос сеньйори Гельди, — що він нам скаже? Хлопець видно впертий. Утім, нам його не тільки для допиту привели…

Голос у неї був тихий і милозвучний, але якось впивався в серце, заворожував і водночас робив людину геть безпорадною.

Сеньйора м’яко поклала руку на плече пана Луціуса:

— Дозвольте, магістре, я сама з ним поговорю.

Вона нахилилася над хлопцем і зазирнула в його зіниці.

Щось Данькові підказувало, що не варто дивитися на неї, але сеньйора взяла своїми довгими пальцями в перснях Данька за підборіддя, і він покірно підняв голову. У ту ж мить йому здалося, що величезні чорні очі сеньйори Гельди, мов тьма, поглинули його, і хлопець застиг перед нею, наче безпомічне кроленя перед удавом.

Тепер йому здавалося, що він шубовснувся в якусь в’язку безодню, що висмоктує з нього останні сили. І тут Данькові ясно примарилося: десь у безодні з’явилися два довгі білі ікла, які невідворотно тягнулися до нього, ладні в будь-яку мить вчепитися в тіло хлопця.

Данько захитався, в’яло помотав головою й безсило опустив руки вздовж тіла. Раптом з його сорочки, роздертої на грудях, щось випало і з глухим стуком покотилося дерев’яною долівкою.

— Що це? — магістр підняв з долівки іржаву металеву кулю.

Туман у голові хлопця почав потрохи розсіюватися, він виринув із безодні, зникли й страшні ікла. Побачив, що магістр Луціус і сеньйора Гельда уважно щось роздивляються. І тут Данько заціпенів — у руках вони тримали годинник майстра Готліба, який він так необережно тягав з собою за пазухою.

Гельда й Луціус перезирнулися між собою.

— Звідки в тебе цей годинник? — хрипко запитав пан магістр, підступаючи до Данька.

Та не встиг хлопець і рота розкрити, аби щось збрехати, як у двері увірвався кнехт, тримаючи в руках палаючий смолоскип. Він про щось, похапцем, почав доповідати незрозумілою Данькові мовою.

Магістр спохмурнів і щось швидко наказав кнехту, той кивнув і вискочив з дверей. Відразу почулися вигуки, тупіт тяжких чобіт, брязкіт зброї.

— Ну, ти нам ще живий знадобишся, — просичав магістр і потягнув хлопця до якихось дверей у кімнаті. Данько ледь встиг кинути оком на вікно — побачив, що надворі відбувається якась метушня. Озброєні до зубів вершники магістра гасали на конях, тримаючи в руках смолоскипи. Але більше Данько нічого не зміг побачити, бо пан Луціус уже штовхнув його в якусь комірчину й замкнув двері.

У темному тісному приміщенні тхнуло сирістю й пацюками. З-за дверей чувся галас і уривчасті накази. «Отак, пропав, як Сірко на базарі,» — сумно подумав Данько, який уже втомився лякатися, сів на підлогу й сумно опустив голову на руки.

Глава 18. Зрада в замку

Становище здавалося безвихідним. Вікна, навіть маленького, у комірчині не було, тяжкі дубові двері годі й було думати відкрити. Данько мимоволі задрімав коротким сном. У тому сні знову примарилися йому жахливі ікла, що зачаїлися в темній безодні, навіяній чорними очима сеньйори Гельди. І, що найстрашніше, ці ікла добиралися вже до худорлявої горлянки Данька.

Від жаху хлопець прокинувся й закліпав очима. Не знав, скільки проспав, може якусь хвилину, а може й цілу добу.

І тут, немовби продовження страшного сну, хлопець почув тихі кроки за дверима, клацнули ключі, і двері почали відчинятися.

Данько відскочив у кут, марно намагаючись намацати щось придатне для оборони. Без бою здаватися він не збирався.

М’яке світло впало на поріг комірчини. На порозі стояла… княгиня Ярина. У руках тримала невеличку лампу, у якій блимав вогник.

На дівчині була проста біла сукня. Ярина злякано і стривожено озиралася назад. Нарешті вона побачила хлопця, який грізно тримав у руках дрючок, готуючись до оборони.

Упізнавши юну княгиню, Данько радісно посміхнувся. Але Ярина підбігла до нього і схопила за руку. Ще раз оглянувшись, вона швидко зашепотіла:

— Скоріше тікай звідси, поки Гельда з тебе кров не випила. Вони здогадалися, що ти щось знаєш про Оберіг… Тікай… Замок ваш люди магістра захопили, вони чекають Чалму-бека на допомогу. Той теж шукає Оберіг. Вони усіх тут переб’ють, їм потрібно провести Велике Жертвоприношення…

Данько міг зачаровано слухати чарівний голос княгині безкінечно, але зараз було не до того. Та і слова, що він щойно почув, аж ніяк не були заспокійливими, хоча багато чого Данько й не зрозумів. Але все з’ясовувати не було часу.

Тримаючись за руки, вони вибігли із комори й кинулися до виходу з кімнати магістра. Але не встигли пробігти кількох кроків, як побачили, що коридором назустріч їм тупочуть кнехти магістра. У відчаї діти заскочили назад