Дмитро Білий - Козацький оберіг

Юнак спробував чкурнути назад, але чиясь міцна рука схопила його за комір. Хлопець закрутився немов в’юн, даремно намагаючись видряпатись. Полотняна сорочка його затріщала.

Та що ти крутишся, як окунь на гачку, — почув Данько в себе над головою спокійний голос козака Пугача. Хлопець полегшено зітхнув і перестав смикатися, але про всяк випадок промимрив:

— Дядьку Пугаче, я більше не буду!

— Що не будеш?

— Ну… — тут Данько зам’явся, не знаючи, що збрехати.

— Ото ж бо й воно, — буркнув козак, відпускаючи хлопця, — а тепер йди за мною.

Чоловік неспішно побрів кудись у темряву, і Данько слухняно поплентався за ним. Незабаром вони дісталися тієї частини замку, де були розташовані майстерні, зупинилися під кузнею. Данькові навіть здалося, що від неї продовжує віяти гарячим духом розпеченого горну. Козак уважно озирнувся навколо, переконуючись, що їх ніхто неї чує й не бачить. У цю мить він справді нагадував велику птаху. Але в руках цей нічний птах тримав довгий мушкет, із яким ніколи не розставався.

— Слухай, хлопче, — стиха промовив козак, — щось мені останнім часом ці залізні ляльки разом із їхнім магістром не подобаються. Думаю, краще тобі чкурнути з цього замку подалі.

Данько витріщив очі, а Пугач продовжував:

— Сьогодні хлопці з Вовчої могили не повернулися — може десь у степу забарилися, а може щось неладне скоїлося. Чую я, що з приходом оцього Луціуса якесь ворохобництво наближається. За останні дві ночі троє людей із замкової челяді десь поділося. Кажуть люди, що ця, як її, Гельда — відьма. Так що завтра вранці давай разом до козака Голоти відправимося. Щось він з братчиками забарився, а у замку вони дуже потрібні!

— А де він зараз? — запитав Данько.

— У Чорному Яру. Знаєш, де це?

Данько сам у Чорному Яру не бував, але чув, що він знаходиться десь за добрих десять миль від замку, і там завжди збираються козаки, готуючись до свого чергового походу.

— Це за пересохлим озером, — майже навмання сказав Данько.

— Так, якщо вздовж Чумацького шляху йти, то до самісінького Яру й вийдеш. Так що, як тільки браму сторожа відкриє, бери вудки, немов по рибу йдеш, і підходь до річки.

— Добре, прийду. А чому вам магістр здається непевним? — не стримався Данько, якого аж розпирало від цікавості.

— Та щось він розшукує, мабуть. Я коли з ним по околицях їздив, він все мене розпитував, де тут стародавні капища були та де руїни старої фортеці залишилися. Ой, не подобається цей Луціус мені… Ну добре, йди поспи і вранці не забарюйся.

Із цими словами Пугач закинув свій мушкет на плечі та розчинився в темряві. Стривожений Данько пішов нічними провулками додому. Але дістатися свого ліжка йому так і не судилося.

Чи ж міг він знати, що взагалі вже ніколи не буде спати на своєму горищі при каплиці доброго отця Григорія, і що його пригоди все більше й більше набирають швидких та небезпечних обертів?

Глава 17. Сеньйора Гельда

З тяжким серцем брів Данько додому. Ось вже показалася капличка, біля якої темніла хата отця Григорія. Хлопець мріяв упасти на своє ліжко та подумати про все, що почув сьогодні, але раптом перед ним з’явилися дві постаті, заступивши дорогу.

— Оцей? — почув Данько, як один з чоловіків запитав іншого.

— Цей, — ствердно відповів той.

Голоси були незнайомі, і нічого доброго Данькові не віщували.

Один з невідомих, ляскаючи острогами, підійшов до хлопця і схопив за руку:

— Пішли, пан магістр тебе бачити хоче — щось ти забагато навколо його будинку крутишся.

Данько щосили смикнувся, але долоня невідомого була на диво сильною, немовби виплавлена з такого ж темного крижаного заліза, як і його остроги. Данько сподівався, що на якусь мить солдат послабить залізну хватку, і йому вдасться втекти, тому слухняно поплентався за невідомим. Той ішов швидкими кроками, озираючись по сторонах. Інший намагався йти якомога тихіше й теж зиркав з-під лоба навкруги. Данькова рука боліла, мов затиснута у сталевих лещатах.

Зрештою вони зайшли до провулку, що вів до будинку магістра.

— А куди це ви, панове, зібралися, невже до шинку? Так малому ще зарано ваші меди пити, — почувся голос десь з темряви. Надія на порятунок затеплилася у Даньковому серці, бо це був дуже знайомий йому голос.

Дійсно, з темряви з’явився Пугач, який без поспіху йшов їм назустріч, тримаючи на плечі мушкет.

— Ти що, козаче, хіба не відаєш, що пан магістр теж керує цим замком і усіма його мешканцями? — сказав той, хто йшов попереду.

— Та мені що, як скажете, панове, — байдуже сказав Пугач. Серце Данька у відчаї закалатало.

— Пугач потиснув плечима і… щосили тицьнув стволом мушкету переднього в горло. Той захрипів і впав на коліна, тримаючись за шию. Данько навіть не міг уявити, що завжди вайлуватий Пугач може рухатися так швидко. Солдат, який тримав Данька, випустив хлопця і блискавичним рухом вихопив довгу рапіру, але козак вже був збоку і, пригнувшись, щосили вшкварив прикладом мушкету його по ногах, немов скосив одним замахом коси.

Бемкнувши зламаними острогами, солдат підлетів у повітря і з ляскотом впав на землю. Усе відбулося так швидко, що Данько не встиг і оком кліпнути. А коли все ж кліпнув, то побачив, як ватага солдат магістра, чоловік із шість, уже з’явилася перед ними. У їхніх руках блищали при світі місяця важкі рапіри.

Недовго думаючи, вояки кинулися на Пугача. Той надзвичайно швидким рухом крутонув навколо себе мушкет. Брязнула розламана навпіл рапіра. Люди магістра відскочили. На мить усі завмерли. Пугач нерухомо стояв на місці, виставивши вперед мушкет. Біля його ніг лежав покалічений латник.

— Може хто хоче свинцевої галушки? — розважливо запитав Пугач. — Ану, пропустіть хлопця!

Кнехти не рухалися. У їхніх постатях було щось хижацьке.

Раптом солдат, що лежав біля ніг Пугача, щосили смикнувся і вчепився в ногу козака. Пугач вдарив його мушкетом, але кнехти, скориставшись цим, знову кинулися на козака. Пугач ще встиг відбити мушкетом два сильні удари, викришивши з лез цілий оберемок жаринок, але один з солдатів, зробивши швидкий випад, проштрикнув його ліву руку, а другий вибив мушкет з правиці. Пугач закрутився як в’юн, дивом уникаючи смертельних ударів. Йому вдалося перехопити за руку одного з кнехтів і, присівши на коліно, так пожбурнути через себе, що той покотився, гримлячи панциром, уздовж провулку і збив з ніг ще одного солдата. І тут на козака навалилося ще четверо солдатів.

Данько стояв, втиснувшись спиною у паркан. Йому здалося, що тепер Пугач назавжди зникне під грудою латників,