Володимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

— Сова — це Вікторія Семенівна?

— Не схоже?

Валерія усміхнулася. Силувано й гірко, як... Я бачила такі посмішки і у Віки, й... Так, у себе самої.

Оглянулася. За нами йшли три мої учениці. З мого класу. Не поспішали переганяти. Слухали, що говоримо?

Я пригадала розмову з класом. Пояснення бійки — ми просто гралися. Ви ж самі кажете, Світлано Ігорівно, що життя — це гра. Так, кажу, але...

«Надто багато «але», подруго», — думаю тепер і ще думаю про те, що я не можу не дружити з Вікторією Семенівною.

«Як і з Валерією», — кажу собі і з жахом думаю про те, що ризикую втратити їх обох. А я... Я ж не хочу цього.

30 грудня

Передноворічний вечір у школі (сценарій, звісно, Іраїди Климівни, а не мій).

І дві прикрі ситуації перед тим.

Я остаточно переконуюся, що Вікторія Семенівна не тільки уникає мене, а навіть ненавидить. Сьогодні вона прийшла на вечір до доньки і коли я заговорила, поглянула так, наче вперше мене побачила. (Уникала перед тим неодноразово). Розумію — вона не може пробачити мені того, що трапилося там, у тій хаті. Я, на жаль, перечитала чимало творів світової літератури. Я, звичайна сільська «училка», розумію психологічні ситуації і підтексти... Господи, краще б того не бачити, що я бачу.

І Леся... Моя персональна донощиця. Я побачила, як це дівчисько стоїть у шкільному вестибюлі біля вікна. Щось мене наче підштовхнуло підійти до неї. Ось уже... З того пам’ятного дня, коли я отримала її чистий аркуш, вона мені не писала.

Може, мені треба було поговорити з нею — не знаю. Я вважала, що проблема мусить вичерпатися сама собою. Мабуть, я помилялася.

Отже, я підійшла і постояла за її спиною. Я не знала, що їй сказати. Я просто поклала руку на її голову і погладила цю голівку зі зробленою до вечора «дорослою» зачіскою.

Лариска-Леся повернула цю свою голівку і зиркнула на мене з такою ненавистю, що я аж відсахнулася. Це був спопеляючий погляд.

Вона швидко пішла від мене. Майже побігла. Я ж стояла, як укопана. Як соляний стовп. І що там ще...

Але моя Іринка була чудовою Королевою-Сніжинкою (образ ми придумали разом).

А ще вчора приїхала зі звісткою, що вона вже у декретній відпустці, Наталка. Мені не зрозуміти — чи вона справді така безтурботна і щаслива, чи удає...

На додачу монолог моєї Королеви-Сніжинки, якого не було в сценарії (записую по пам’яті):

— І що ж таке побачила я тут, коли до вас натхненно прилетіла? Я бачу, як краса, що зовні лиш цвіте, зав’яне, лиш торкнеться її промінь. Я бачу, як далекі почуття, що сходять, наче світлий промінець, усю планету здатні обігріти. Я бачу, як послана мною, Королевою, Сніжинка вже тане на чиїйсь руці, ще серця навіть і не досягнувши, яке б її зігріло і малюнки дивні нам дало. Я бачу вас, але чи бачите мене, свою прекрасну Королеву, яка до вас із зоряних світів отак натхненно прилетіла?

Шкільний народ, звісно, навряд чи щось й зрозумівши, шалено аплодував. Завучка Іраїда Климівна тисла руку і шептала, яка Іринка молодець. Молодчина! Підозрюю, що вона вважала, нібито цей текст написала я. Але я не писала.

Цікаво, де ж моє «прекрасне порося» взяло ці слова? Невже придумала сама? Чи, може, написав Ігор? Ігор? Але ж спроектовано явно на нього і його «принцесу»...

Щось стисло мені груди — там, на вечорі. Я підійшла до вікна. За ним не кружляли сніжинки, а йшов набридливий зимовий дощ. Стукав об скло вітер. Колихалася гілка яблуні й хтось наче скрадався садом. Може, Королева-Сніжинка? Ні, вона мала би бути білою.

«Бідний мій син», — подумала я і раптом не знати чого з’явилася інша думка — він насправді щасливий. Щасливий? Чим? Стражданням (стражданням від кохання?) чи... Чи отим самим... Вже самим проявом своїх почуттів, тим, що вони є, хай і до бездушної вродливої ляльки, молоденької лярвочки. Я відчула, як вимучено посміхаюся.

А садом хтось йшов і не міг підійти до вікна.

Після вечора педагоги запрошували мене в учительську на вечірку — я відмовилася. Сама не знаю — чому?

1 січня

Новий рік святкували у шкільній їдальні. Весь педколектив з чоловіками і жінками і, звісно, «сільська еліта». На вечірці вже десь за першу годину я помітила, що Андрій Филимонович пересів до Валерії, явно не зважаючи на її чоловіка, а Вікторія Семенівна десь зникла. «Валеріє!» — подумки наказала я, але вона в мій бік і не поглянула.

Щось підказало мені, де шукати Віку. Втім «щось» — це вікна амбулаторії. Не буду описувати, як її застала... Багато не вартувало, щоб переконатися — вона наковталася пігулок. Де й взялася в мене сила вливати в неї силоміць теплу воду, вставляти пальці до рота, змушувати блювати.

Вона опиралася і лаялася, проклинала мене, називала зрадницею, кляла Андрія і весь білий світ.

Нарешті я вклала її на кушетку, вкрила своїм і її пальтами.

І тут подумала, що треба було би щось випити. Я знайшла пляшечку медичного спирту, налила в пластмасовий стаканчик і промовила до Віки:

— За твоє здоров’я, подруго.

Віка вже мирно спала. Поглянула на годинник — було пів на третю ночі. Подумала — хоч би з Ігорем було все нормально. Він зустрічає Новий рік у своїй компанії (як сказав) і Маринки, наскільки мені відомо, там не передбачалося. Її забрали святкувати Новий рік до райцентру.

Не буду описувати, як я заснула у нашій фельдшерсько-акушерській, чи то тепер лікарській амбулаторії. І прихід Петра разом з Андрієм Филимоновичем перед світанком. І мій ляпас чоловікові Віки, коли вони мене розбудили.

— Ого, — тільки й сказав Андрій Филимонович.

Найбільше щастя цього світанку те, що Ігор вже був дома. Мирно спав, як і принцеса Іринка. Хоча мені здалося, що на синовій щоці застигла сльоза. Маленька сльозинка, що виповзла з-під повіки.

Я впала на ліжко під докірливе бурмотіння Петра і майже відразу знову попливла. Так починався мій Новий рік.

Розділ п’ятий

Розімкнення

8 січня