Володимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

Це трапилося вчора увечері, 7 січня, на Різдво. Ми поверталися із гостей.

Точніше, поверталася я одна. Побували в Андрія, Петрового брата, і Петрових батьків. До них я заходити не хотіла, а Наталка відмовилася йти категорично. Може, й правильно вчинила, бо за столом довелося вислухати монолог Петрової матері (у присутності трьох синів, дочки, невісток й зятя) про те, які гарні в неї внуки. При чому були названі діти всіх її чотирьох синів і двох дочок. Навіть Ігор та Іринка. Всі, за винятком Наталки. Перелічені достоїнства внуків — Іринка таке чемне дитя й віршики гарно читає, Ігорьок, кажуть, вельми на техніці розбирається, на тих, комп’ютерах, хоч і бідний хлопчик, але, дасть Біг, тоже буде мати роботу, а нє, так у селі й на пенсію можна прожити.

Від такої похвали мене знудило. Я сказала, що Ігор обов’язково поступатиме в університет і, гадаю, неодмінно поступить. І ще сказала:

— Мамо, ви забули про Наталку.

Свекруха блимнула з-під лоба, але визнала, що таки забула. І стала розповідати, якою гарною, доброю була Наталка дитям і як їй потакали батьки. Виходило, що батьки (особливо я, мати) її зіпсували. Я цього витерпіти не змогла, камінець, закинутий в мій город, мусила підняти і відкинути назад, особливо, коли йшлося про честь доньки.

— Хто ж тоді виховував Ігоря й Іринку, мамо? — спитала я й чомусь підвелася.

Свекруха підтисла губи й щось пробурмотіла сердито. Я хотіла перепитати, але на щастя чи на нещастя мене виручив мобільник. Дзвонила Наталка, питала, як почуваюся, а ще казала, що приходила «моя велика дитина», себто Віка Семенівна, й просила зайти до неї. Я збрехала, що Наталці потрібна моя допомога та вийшла з-за столу.

— То я залишуся чи йти за тобою? — спитав Петро.

— Лишайся, чого тобі йти, у нас свої жіночі справи.

За воротами я вдихнула на повні груди морозяне повітря. Під ногами порипував сніг. Дихалося легко, свіжо, й мені раптом стало якось наче тепліше на душі. Немов не було цих вечірніх прикрощів.

Я підвела голову. Наді мною в чистому сільському небі бриніли міріади зірок. Я пройшлася поглядом (пролетіла, посміхнулася) Чумацьким шляхом, тоді перевела очі на Віз, тобто Велику Ведмедицю, а тоді помандрувала до Малої Ведмедиці та моєї улюбленої Полярної зірочки, довкола якої, кажуть, обертається весь наш Всесвіт. Так це чи ні, але я люблю її відшукувати й дивитися на цю маленьку мерехтливу цятку, здається, найвищу над тобою. Хоча інколи мені здається, що в цій зірці є щось беззахисне, як у мені самій, навіть зворушливо-беззахисне. Може, якщо істинне твердження, що зірки — то янголи наших душ, моя душа належить саме Полярній зірці? Хоч я вважала досі моїм янголом іншу зірку...

«Самовпевнена ти пані, Світлано Ігорівно», — сказала я собі.

Пройшла ще кілька кроків, тут і відбулося розімкнення. Чи як назвати це явище? Наче хтось легенько вдарив мене по тім’ю, а тоді по потилиці.

Я спинилася. Оглянулася. На порожній темній вулиці нікого. Тільки десь далеко гавкають пси.

Тут я побачила, як виходжу з автобуса й перетворююся — поступово, з болем — на якусь дивну істоту, котра летить у вечірньому просторі над землею.

Істоту? Вона була геть не схожа на мене і в той же час це була начеб я.

«Боже, як боляче, — подумала я. — З мене ж наче злазить шкіра. Що ж це таке, Бо... же...»

Я наче в чомусь розчинилася. Роз... Розчини... лася...

І тут я згадала все. Моє перетворення (чи відтворення) в Іерихар. Промайнуло, як я проходила, вже як Іерихар, адаптацію на нашому трамедіонському кораблі-космольоті, в спеціальній лабораторії.

Потім, після анабіозного польоту, я опинилася на Трамедіоні.

Я пригадала моє повернення на рідну планету, спілкування з Оберіхіфоном, членами Вищої Глобальної Ради, моє відкриття щодо перетворення неживої речовини в живу, мої сумніви, моє дивне начеб роздвоєння там, на Трамедіоні. Діалоги зі мною, Світланою Ігорівною. Моє кохання з Оберіхіфоном, бажання розчинитися в ньому, невдача.

Нарешті я пригадала свою втечу з Трамедіону. Проникнення в таємну лабораторію, злочинні дії (інакше не назвеш), які допомогли добути формулу перевтілення Іерихар в іншу істоту... У Світлану Ігорівну. Але спочатку було викрадення корабля, прокручування спіралі часу, подолання захисного поясу нашої Галактики. Вихід в о-простір. Господи, через що пройшла бідна Ієрихар!

Бідна Ієрихар!

З корабля, який прилетів на Землю лише на два тижні пізніше мого відльоту з планети, я вийшла вже Світланою Ігорівною. Спалахнув космоліт. Анабіотермальне перетворення спрацювало! Спрацювало і стирання пам’яті. Тепер я бачила, як у напівсні добираюся до Луцька і знову беру квиток на маршрутку. Зі мною всі мої речі. Перед селом пам’ять остаточно розмикається. Але вже діє пам’ять лише Світлани. Мене. Але хто я така? Світлана Іщук, а відтепер й Ієрихар, інопланетянка з далекої планети Трамедіон?

Я вже не йшла, а стояла, притулившись до дерева біля чийогось тину. Хоч би ніхто не побачив, а то ще подумають, що п’яна. П’яна вчителька. Може, ці мої видіння — наслідок випитого? Але ж я випила лише кілька маленьких келишків, та й то слабенького домашнього вина. Навіть свекор, знаючи мою нехіть до самогонки, став його готувати.

Я підвела голову, поглянула на небо, де так само безтурботно блимали зорі, і раптом гранично чітко зрозуміла: це не видіння і не шизофренічне марення. Я все добре пам’ятаю і все добре усвідомлюю. Я Ієрихар, учасниця експерименту, переселена в тіло жительки Землі, планети на окраїні Всесвіту, яку на Трамедіоні називають Неміоною. Удруге я переселилася в це тіло цілком добровільно, за якимось незрозумілим земним, точніше біологічним покликом. Може, це був поклик моїх дітей — дітей Світлани-землянки, а може, було щось більше й глибше, до кінця навіть мені, знаменитій вченій Ієрихар, незрозуміле. Але факт залишається фактом — нове перетворення відбулося. Тепер вже назавжди. Навіки. До самої смерті мене як земної істоти.

«Навіки?» — я підводжу голову. Звідси, із Землі, нашої Галактики, не кажучи вже про планету, неозброєним оком не побачиш. Хіба що в надпотужний телескоп. Мільярди, навіть бісільони світлових років розділяють ці дві планети з різним ступенем інтелектуального, технічного, а головне — морального розвитку.

Боже мій, на що я себе прирекла! Я, Ієрихар, одна з найсвітліших розумів і найперспективніших вчених не тільки нашої планети, нашої Галактики, а, можливо, й цілого Всесвіту! (Даруйте, Вчителю, за таку самовпевненість). Скніти в цьому забутому Богом і розумними істотами куточку