Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

казав, що у тих книжках живуть гноми, які не люблять тих, хто не вміє читати. Так можна перелякати на все життя.

Тому Люцина навчилась читати дуже рано. Але, здається, книжкові гноми не люблять ще й тих, хто не розуміє, про що читає. Бува й таке.

Поки Люцина вирішувала, чи не пора їй уже вставати, пролунав знов дзвінок, але на цей раз телефонний. «О ні! – подумала вона. – Не буду вставати. Це ж не міжміський дзвінок». Було двадцять хвилин по восьмій. То злочин турбувати людей о такій порі. Але особа, що телефонувала, була впертою. Їй конче хотілось поговорити саме зараз, негайно. Винний у ранньому візиті телефонного майстра до тринадцятої квартири, Фелікс солодко потягнувся. Тхнуло від нього так, ніби він щонайменше десять років був ув'язнений у підземеллі.

Люцина взяла слухавку й сказала не дуже привітно:

– Слухаю.

– Поклич маму, кицюню, – озвався хрипкий чоловічий голос.

– А хто це?

– Не важливо. Ну, знайомий...

– Щось передати?

– Хіба мама ще не повернулась із гостини?

– Якої гостини?

– А такої, що йдучи з неї вночі через парк, загубила книжечку й косметичку, правда, без грошей і ключів. Недобре, кицюню, класти до косметички ключі від квартири і гроші...

– Слухайте, – обурилась Люцина, – якщо ви хочете поговорити з кицюнею, то мій кіт щойно прийшов. Але він не має звички носити з собою косметичку і начебто не виносить книжок із хати.

Вона поклала слухавку й почала сміятись. Потім пішла на кухню й відчинила холодильник. Стратегічні запаси майже зникли. Доведеться піти щось купити. Зрештою, треба подбати про маму. Вона з відряджень повертається завжди дуже голодна. Знову задзвонив телефон.

– Ідіот! – просичала Люцина й порізала палець об край банки з паштетом.

Вона вважала такий початок дня безглуздим і, можливо, втішилась би, якби хтось повідомив їй, що відучора вона стала причетною до справ Королівства і ось-ось ступить на стежину війни. Врешті, у цьому світі нічого не буває випадкового.

Дівчинка відчинила вікна, випустивши муху, що рвалася на сонечко. Тепер стало чути, як брязкають каструлі на всіх поверхах. Люцина вміла лише смажити картоплю та яешню. Мама могла зварити борщ. Отак вони й жили. І нічого з ними не трапилось. Пиріжки й тістечка можна купити всюди. Мама не могла обійтися без кави, а Люцина отримувала як компенсацію пакетики з капучино, хоча й не пропадала за ним.

Фелікс міг би їй розповісти про справи в Королівстві, але вона ж не розуміла котячої мови. Зрештою, не жінкам відвойовувати Королівство від крутиголовців. Нехай піклуються про дітей та поранених. Мабуть, варто з ним погодитись.

Люцина аж опівдні вийшла з дому. Точніше, її вигнав звідти голод. Не так її, як Феліксів. Чого б ото вештатися цілу ніч і не роздобути собі харчів? Отакі домашні коти... Надворі парило, як перед дощем. У затінку дерев розташувався величенький гурт мам із малими дітьми. Вони вже наварили їсти і тепер командували дітьми або вирішували конфліктні ситуації. Гамір був несамовитий. Звичайне життя влітку на міських подвір'ях. Старші діти дивилися телевізор, чекаючи вечора, коли настане їхня пора сидіти на лавках, бренькаючи на гітарі. Тому Люцина наче випала з часу, відчуваючи, що її поява надворі недоречна. Опівдні ніхто не ходить до крамниці за продуктами. Під палючим сонцем на самотній лавці сидів маленький дідок. Коли Люцина порівнялась із ним, він попросив:

– Підійди-но сюди, дівчинко!

Ніколи не розмовляй з незнайомцями. Але то був знайомий дід, що торгував насінням на трамвайній зупинці і вчора дзвонив по мобільнику.

– Я тут уже дві години чекаю! – дорікнув він. – Кидаєш слухавку, ну, а дверей то би вже напевно не відчинила. І добре зробила б...

– То це ви дзвонили?!

– А хто ж! Ну, не треба було називати тебе «кицюню»... Вибачай, але то єдине ласкаве слово, яке я знаю.

– Ви щось наплутали. Моя мама у відрядженні.

– То ти сама вдома?

– Ні, – про всяк випадок сказала Люцина. Зрештою, з Феліксом вона дійсно була не сама.

– На оцій книжці ваше прізвище. Я знав і твого діда, й бабусю...

Люцина зазирнула в книжку. Там був екслібрис – пташине перо в овалі, однак не її діда, а прадіда, доктора філософії. Але старий не давав їй книжки до рук, і вона не побачила назви.

– Не по-нашому написано, – пояснив дід і витягнув із кишені косметичку з чорної тканини, на якій написано було золотою фарбою єдину літеру – «Г».

– Я її вперше бачу. Але книжка – мого прадіда. Здається, я недавно її бачила.

– Сідай, поговоримо.

Зітхнувши, Люцина сіла на розпечену сонцем лавку.

– Книжка лежала в траві. Я збирав якраз пляшки на своїй, так би мовити, території. Видно, що вона дуже стара. Не годиться в такий папір насіння загортати. Подумав я, що краще її віддати. Здається, у ній блохи завелися від старості...

– Блохи?

– Тільки розкрию книжку, як мене щось наче шпигне: то в шию, то в поперек, то межи очі...

– A-a... – здогадалась Люцина, – то, напевно, книжкові гноми!

– Ти що, знаєш мого друга Мортіуса? Він схибнувся на всякій чортівні і тепер має неприємності по роботі. Забирай, дитино, свою книжечку і більше не губи! То ти вчора їхала в тому трамваї, що з лисом? І наробила там лиха, побила шибки...

Люцина відчула, як їй терпнуть ноги.

– А що? – ледь чутно мовила.

– Я єдиний знаю, що то була ти. Не бійся, нікому не скажу!..

– Як ви можете таке думати?! – аж почервоніла Люцина. – Трамвай просто сам... чхнув. Я тут ні при чім. І не знаю ні вас, ні ваших друзів! Дайте мені спокій!

– Добре, – згодився старий. – Як панночка скажуть! Але я не одному став у пригоді. Якби ти знала, як мене колись боялись! Ех!.. Книжкові гноми, довгомуди, вовкулаки, відьми, слинявці, пліснявці... Не хочу про них чути... Запам'ятай, гірших за людей – нема. Куди не глянь, повилазила всіляка нечисть...

– Породження хворої уяви, – пояснила Люцина. – Я пожартувала про гномів. Мене лякав ними дідусь, щоб я не чіпала дорослих книжок.

– Бач, як мудро заговорила... Вдалася в родину. Таких людей, як твої баба й дідо, нема вже, лишився сам пустоцвіт...

– Мені треба йти, – нагадала