Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Не поспішайте, шановний! Розкажіть усе по порядку, щоб не вийшло, бува, помилки. Може, то й не ваші гроші... – хитро повів мову колишній репортер, намагаючись отримати побільше інформації. Втім, якби не Колобок, він би розмовляв не так люб'язно. Мортіус завжди був крутий з привидами, вважаючи їх вельми нудними й недорікуватими.

– Я – Макробій, скарбник Ордену. Колись мені відтяли голову, але я не видав місця, де був схований скарб. Віддайте мені його, будь ласка! Я бережу його для тих, хто потрапив у неволю в Імперії. Востаннє ми заплатили викуп за одного поета з Александрії, уже й забув його ім'я, але то було в 1587 році. Сподіваюсь, він живе щасливо...

– Зараз 2002 рік, шановний Макробію. Той поет, напевно, вже помер.

– Так, час минає, але золото не псується.

– Правду кажете, – підтакнув Мортіус. – А скажіть но, лишень, як нам потрапити до Королівства? У нас там справи...

– За дев'ятими воротами, добродію...

– Я – Мортіус. А це – Ко... Ілля. Ну, то куди нам сипати гроші?

– На землю. Я заберу.

Мортіус довго длубався, дістаючи монети з кишень.

– Ось, тридцять одна штука, – зітхнув він, бо аж спітнів, лічачи чужі гроші.

– Усього було п'ятдесят срібних драхм і тридцять п'ять золотих динарів. Решта лишилась там. Ти усе віддав, добрий чоловіче. Нехай буде благословенна ваша путь до Королівства! Якщо знайдете нещасливця, що перебуває в полоні, скажіть йому...

Останні слова привида вони не розчули, мабуть, той втомився. Голова подмухала на купку золота та срібла й розтанула разом із ним.

– Правду хтось казав, – знову зітхнув Мортіус, – легкі гроші легко щезають. А ці щезли просто неймовірно легко... Все одно тут немає крамниці, щоб купити тобі поїсти.

– За дверима – Королівство! – радісно сказав тигр..

І от вони пішли вже навмання, надто збуджені, щоб пильнувати, аби не вчепився Блуд. Таке траплялося з Мортіусом, коли він над чимось замислювався. Ота нечисть, Блуд, вмощувалась на плече і змушувала годинами кружляти підземними лабіринтами. Тигрисикові він, звісно, не признався в цій ганьбі. Задля нього він спустився в кляте підземелля і задля нього віддав чесно знайдені гроші блідій пиці. Мортіус ніколи не лаявся при Колобку, намагався не засмучувати поганими новинами і, певно, віддав би задля нього власне життя. Велика любов оселилась у його серці, відколи він уперше побачив тигренятко в дуплі верби.

А тепер Мортіус навіть повірив, що Королівство знаходиться за дев'ятими дверима, і пильно вдивлявся в стіни, чи немає там наступних. Знову вони то підіймались, то опускались і, певно, обійшли уже під землею усе місто. Врешті, їм вдалося натрапити на двері, що вели в нижні галереї. Там аж кишіло від пацюків. Дивно, але ці величезні почвари з півметровими хвостами ніколи не нападали на Мортіуса, може, тому, що він ділився з ними канапками. Тигр без найменшого страху чалапав за ним, взутий у гумові чоботи з трохи обрізаними халявами і накритий плащем. Хоч якийсь захист від інфекції. Протигазів вони ще не одягали. Звідкись просочувалось свіже повітря. Але глибше, то вже було справжнє пекло, до якого Мортіусу зовсім не хотілось потрапляти. Там жили такі істоти, про яких звичайні люди навіть не здогадувались. Мортіус волів би зустріти ще якогось привида, щоб той сказав, чи правильно вони йдуть.

Раптом тигр вигукнув:

– Я чую запах Королівства! Ось тут.

– Що ти кажеш? Ще має бути троє дверей.

– Я чую!

– Тут нема дверей. Камінь. Чекай, я присвічу... Та нічого тут нема! Сам подивися.

– Це тут.

Тигр почав гніватися і аж ляснув кілька разів хвостом.

– Королівство тут!

– Ми не зрушимо стіну. Певно, двері замурували.

Мортіус водив ліхтаркою по стіні, а тигр за нею очима.

– Ось, – сказав Колобок. – Бачу знак. Перо Фенікса.

– Де?

Справді, від тепла гасової ліхтарки стіна просохла, і на ній проступив кружечок із вирізьбленим пером. Тигр від нетерплячки ледь не тикався в нього носом.

– Двері в Королівстві відчиняють не ключем, а подихом.

Звідки тигр міг це знати? Певно, щось залишилося в пам'яті. Він дмухнув, і камінна плита перекрутилась. Двері відчинились.

 21

День розпочався для Люцини не тоді, коли вона хотіла, а значно раніше. Спати самій у хаті, коли немає мами, незатишно й сумно. Фелікс цього не розумів. Була лише восьма година ранку, як пролунав довгий дзвінок у двері. Люцина почула його крізь сон. Сусіди так не дзвонять, і знайомі також. Так настирливо дзвонять поштарі, або ще якісь службові особи. Люцина, перечіпаючись об взуття, побрела до дверей і спитала:

– Хто там?

– Телефонний майстер.

– То не до нас. Дзвоніть до тринадцятої квартири.

– Я дзвонив. Ніхто не відчиняє.

– Тоді грюкайте в двері, – порадила Люцина. – Може, це на них подіє...

– Диви, яка розумна! – розсердився невідомий телефонний майстер, а можливо, й майстри, бо майстри по воді й телефону чомусь полюбляють ходити парами.

Зрештою, то могли бути й грабіжники. Мама радила Люцині говорити про себе у множині й нікому не відчиняти. Але на тім усе скінчилось. Дівчинка впала на ліжко й зарилась лицем у подушку. Але годі було заснути: через хвилину приземлився Фелікс, почав мурчати й завзято місити лапами ковдру. Одразу перед очима Люцини виникнув увесь цей день – день без мами, сірий і безконечний. Ніхто так не нудьгує, як діти чотирнадцяти-шістнадцяти років. Менші хоча б можуть гайнути на вулицю й побитись між собою чи посваритись, або наробити якоїсь шкоди громадському майну, повишкрябувати на стінах усіляку дурню, а то й погані слова. Із них аж пре бажання накоїти лиха. А такі, як Люцина, сидять вдома і чекають, поки їх звідти хтось витягне. Кожен дорослий пам'ятає, що то за вік.

Треба однак поснідати, поприбирати. Можна читати, слухати музику, малювати, а у перервах дивитись у вікно. Кіт заснув, а Люцина знічев'я стала пригадувати, що було вчора увечері й зробила висновок: у неї галюцинації. Певно, від спеки. Усе, що траплялося, чи могло трапитися з людиною, знаходилось тут, поруч. Просто треба було знайти відповідну книжку. Старих книжок у чорних шкіряних палітурках Люцина трохи побоювалась. Коли вона була зовсім маленька, дід сердився, якщо вона стягувала книжки на підлогу, бо не мала сили їх втримати, й