Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

Люцина. Їхня розмова привернула увагу бабусь, які тільки й чекали на якусь пригоду, визираючи її цілими днями коло власного під'їзду. – Дякую, але я не губила цієї книжки. Ще вчора я її, здається, бачила вдома. Але це неможливо!..

Вона поклала книжку в торбинку і якось невесело посміхнулась:

– Хіба що сама втекла.

Аж тут повз них пропливла Гортензія в довгій циганській спідниці. Люцина привіталась.

– Честь маю! – зірвав із голови кепку дід. – Мої шанування!

Із очей Гортензії сипнули іскри, й вона щось непривітно буркнула. Коли вона відійшла, дід смачно сплюнув:

– Для таких, як вона, треба тримати дулю в кишені. Знаєш, чому?

– Hi.

– Бо твоя сусідка – відьма, а її мати – відьма, яких ще пошукати. Правда, твоя бабуся давала собі з нею раду.

– Моя бабуся не була чаклункою!

– Хіба я кажу таке? Не люблю це поріддя, і воно мене не любить. Завжди ношу часник із собою.

– Я не боюся відьом, – сказала Люцина. – Вони мені нічого поганого не зробили.

– Як буде треба, то зроблять. Тебе, певно, бабця навчила чогось такого, супроти нечистої сили?

– Та ні...

– Не мусиш розповідати. То, певно, не можна. Йди, я ще посиджу...

Дід хотів натякнути на маленький гонорар, але якось не повертався язик казати про це молодесенькій панночці. Та й було в Люцині щось від її покійної бабусі: навіть коли вона не посміхалась, посмішка світилась у неї всередині. Такі обличчя були в переліток, а ще в деяких людей Королівства. Про це дід Пилипко не міг знати. Хоча для декого він і досі здавався страшнішим від вовкулаки, але такі люди, як Люцинина бабуся, завжди мали над ним владу. Він ніколи не лаявся при них. І тепер Люцина, з якою він заговорив уперше, здобула над ним перемогу, щоправда, не одразу, бо для сімдесятирічного Пилипка вона була нерозумним дитям.

Люцині здавалось, що вона вийшла до крамниці, але насправді – назустріч долі. І пригодам, про які так добре мріяти над книжкою, але рідко коли їх вдається звідати. Коли вона виходила з крамниці, світ устиг перемінитись. Сонце затулила хмара, зник фургон, на якому було написано: «У нас є те, чого ви шукаєте». Продавець заявив, що закінчилось морозиво «Загадка», залишилась лише «Маска». А на порожній облупленій лавці під парканом сиділа Гортензія. Коли вона побачила Люцину, то скривилась і голосно сказала:

– Ой-ой-ой!

– Що сталося? – підбігла до неї дівчинка.

– Ногу підвернула. Або вивихнула. А можливо, й зламала...

Хоча могло статися лише щось одне.

– Я викличу швидку допомогу!

– Поки вона приїде, я встигну померти! Краще допоможи перебинтувати ногу. Це я послизнулася на банановій шкуринці.

– Я... не вмію бинтувати...

– Я сама почну, а ти допоможеш зв'язати тісніше. А потім підемо разом додому. Ти не проти?

Після розмови з дідом Пилипком, який дав однозначну характеристику її сусідам, Люцина була проти, але тільки в думках. У неї в голові крутилась ще й інша думка: що ще сьогодні може трапитись? Вона глянула на годинник. Ще тільки перша година. Отже, трапитись може дуже багато усього.

Якось вони удвох забинтували ногу. Гортензія ойкала лише тоді, коли потрібно було ойкати. Так грім долинає не одразу після спалаху блискавки. Зрештою, Люцина не могла запідозрити, що нога в сусідки не болить. Ніхто при здоровому глузді не стане бинтувати здорову ногу. До того ж, це негарно виглядає. Швидше Гортензія належала до тих страхопудів, що вважають нежить поважною хворобою.

Проводити Гортензію додому було ще важче. Сусідка була і вищою, і товстішою, і без жодного милосердя опиралась на тендітне Люцинине плече. А та ще тримала й торбу з харчами, де на самому споді тихо лежала книжечка. Про книжку вона навіть забула на деякий час. Та про що б вона не була, цікава чи нецікава, але Люцина автоматично стала хранителькою сімейної бібліотеки, як тільки підросла. Тобто вона повинна була не випускати книг із дому, повертати ті, яким вдалося якимось чином зникнути, а також, що траплялося значно частіше, витирати з них пилюку. Не дуже приємно, хоча в такий спосіб Люцина віднаходила на полицях для себе щось цікаве.

Удома, щоб заспокоїтись після вранішніх пригод, дівчинка почала фарбами малювати будинок, який бачила з трамвая, – Клуб книголюбів. Він виходив не таким, яким Люцина бачила його учора. Зараз їй здавалось, що в цього будинку важка доля, як, зрештою, у багатьох старих будинків, які перебудовують до невпізнання, продають, ділять, перефарбовують, або просто залишають на призволяще. У будинках, де ніхто не живе, оселяються привиди. Таке може трапитися з кожним будинком. Та й людина, котра довго живе сама, теж починає розмовляти з собою. Або з котом, якщо їй пощастило мати кота. Невдовзі папір увесь набряк фарбою, наче по ньому пройшовся різнокольоровий дощ, із переважанням зеленого та фіолетового кольорів. Вона мусила почекати, щоб трохи просохло, й тоді згадала про книжку, яку так і не вийняла з торбини. У домі повно словників, то можна буде довідатися хоча б назву книжки.

Але розгорнувши книжку, видрукувану на сірувато-жовтому папері, дівчинка здогадалась, що це тайнопис, а не санскрит чи китайські ієрогліфи. Ближче до кінця книжка була закладена засушеним листочком якоїсь рослини, що усе ще пахнув. У старовинних книжках часто можна знайти пожовклі листи, фотокартки, засушені квіти – речі людей, яких уже давно немає на цьому світі. Запах листочка з Чарівного лісу ставав усе виразнішим: суміш моря, м'яти, лимона, троянди... Люцина вже втомилась переконувати себе, що усе незвичайне – лише витвір її уяви. Бракувало дрібнички, аби вона ступила в інший світ, який не потребує віри, бо насправді існує.

Натомість вона сказала до книжки:

– Що ж мені з тобою робити?

Звісно, покласти на полицю й забути про неї. Люцина ж була майже доросла й розуміла, що іноді потрібне життя, і не одне, щоб розшифрувати тайнопис. Як у книзі Маркеса «Сто років самотності». Але чудовий запах, що йшов від книжки, не дозволяв про неї забути. Як же вона опинилась у парку?..

Люцина повернулася до картини. Тіні дерев робили кімнату напівтемною, і сонячного дня важко було вгадати колір. Фелікс стрибнув на стіл, аж той хитнувся, баночка з чорною фарбою перекинулась.

– Феліксе! – заволала дівчинка. – Що ти накоїв?

Але кіт не дуже цим переймався. Йому не сподобалось, як з ним розмовляють, і