Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Це ще не все, — прошепотів Ґорам. — Краґ’тар ніколи не був безпечним. Навіть для Скаланіїв.

Торрік хотів відповісти — і не встиг.

З глибини тунелю долинув тяжкий скрегіт, ніби хтось довбав камінь. Торрік напружився, але було пізно.

Вибух. Кам’яна стіна зліва від них розлетілася в пилюку. З туману ввалилися озброєні постаті в темних плащах. Ферінці.

— Це пастка! — вигукнув один із гномів.

Перший меч просвистів у повітрі, розсікаючи гномський щит. Почалася ближня сутичка. Тісна зала Краґ’тару наповнилася гуркотом металу, зойками, криками команд.

Елісія зреагувала першою. Її диск засвітився — ілюзія огорнула простір. Воїни Арданців розчинилися в тіні, а сам простір навколо неї почав «плисти» — стіни здавалися ближчими, ніж були, рухи Ферінців стали хаотичними.

— Утримати лівий фланг! — крикнув Торрік, розмахуючи молотом. 

Його удари були не точні, але потужні, і кожен з них відкидав ворога назад, у темряву.

Ферінці були добре озброєні. Торрік помітив знайомі леза — гномська сталь. Його ж клинки. В руках тих, хто вбивав його людей.

— Зрадники, — прошепотів він і ударив сильніше.

— Дарік продав не лише сталь, — подумав Торрік, згадуючи чутки про гномів, що вказали Ферінцям шлях до руїн.

Він стиснув ключ, відчуваючи, як зрада Даріка веде ворогів у саме серце Драґондару. Його печатка майстра, відібрана в дуелі, мабуть, і досі лежала в кишені Ферінця.

Ферінець кинувся до Елісії, цілячись не в неї, а в диск у її руці.

Один із Ферінців кинув вибуховий снаряд — гномський виріб, який міг працювати лише в замкнених приміщеннях. Вибух струснув залу. Стеля здригнулась. І тоді сталося дещо інше.

Вибух розірвав тишу руїн, і камінь затремтів, ніби ображений. 

Руни на стінах ожили.

Світло попливло вздовж ліній, і з-під кам'яних плит виринуло щось… механічне. Велике. Високе. Із лемешами замість рук, із обертовим осердям у грудях. Механізм Скаланіїв. Це не був вартовий. Це був свідок. І його реакція — була не нападом, а вироком.

Він увімкнувся не за наказом. Реакція почалась ще до бою. Диск і ключ, з’єднані в одному просторі, дали перший імпульс. Їхній резонанс пробудив машину, ніби вона чекала цього сигналу століттями, він відгукнувся в П’єдесталі, ніби Краґ’тар був його далеким серцем. Але вторгнення — стало наказом. Він — відреагував.

— Відступ! — крикнув Торрік. — Це вже не бій — це кара!

Але було пізно. Механізм рухався швидко, незважаючи на розміри. Його леза розсікали простір і тіло. Не розрізаючи — перетворюючи на попіл. Один із Ферінців закричав — і миттєво зник, залишивши лиш обгорілу збрую.

Елісія побачила, як механізм повертає «обличчя» до неї. Руни пульсували — синхронно з її диском. Вона кинулась убік, закликаючи тінь-щит, і відчула: механізм не атакував її... Він сканував.

— Торріку! Він… він бачить нас через артефакти!

— Вимкни його! — заревів Торрік, але сам кинувся на механізм, обійшовши його з флангу.

Його молот ударив у коліно машини. Він згадав дуель із Даріком, де молот ще був цілим. Дзвін. Іскри. Але результату — нуль. І саме тоді… молот зламався.

Торрік залишивсь із уламком у руках.

— Досить, — прошепотів він, і витяг рунічний ключ. Артефакт засвітився. Механізм завмер.

Вся зала затихла. Ферінці, гноми, навіть поранені — завмерли в нерухомості. Механізм опустив леза.

І тоді, позаду вівтаря Краґ'тару, — відкрилось заглиблення. Із нього… виринув інший диск. Більший. Темний. Обрамлений золотом. Він парив у повітрі, а руни на ньому світилися у такт дискові Елісії.

— Він нас впізнав, — сказала вона. — Не як ворогів. А як носіїв.

Торрік кивнув. Вони разом простягнули руки. Їхні погляди зустрілися — два втомлені воїни, що несли один тягар.

Диск повільно опустився до їхніх долонь. Він був важким, ніби ніс у собі тягар цілої епохи. Старий світ вивергнув серце — але чи зможемо ми його не втратити? І — спалах.

Руїни затремтіли. На мить у залі не лишилося нічого, крім шепоту вітру й запаху пилу. Механізм знову ожив — не для атаки. Він розгорнув спинні лопаті, закрив браму за Ферінцями. Їх замкнули. І вони, зрозумівши, — здались. Без слів.

Механізм утримував полонених у боковому коридорі, доки гноми знімали з них зброю й кайданами приковували до стіни.

— Цей артефакт… — прошепотів Ґорам, — це серце Краґ’тару. І тепер — воно ваше.

Та руїни тріщали. Вони не витримували пробудження.

— Усі — назад! Вихід! — скомандувала Елісія. — Інакше Краґ’тар впаде на нас.

Вони встигли. Лише ще один гном загинув, відстрибуючи від падаючої балки. Але в руках Елісії — диск. У руках Торріка — ключ.

І обидва — горіли, як жарини. І співали.

Не пісню. Суд.

...

Загін залишив Краґ’тар, немов витіснений самою горою. Дорога назад була не коротшою, але мовчазнішою. Усі, хто ще йшов поруч, відчували: вони не просто вийшли з руїн — вони винесли із собою частину її прокляття.