Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Там далі — прохід, — мовив Ґорам, схилившись над плитами, що вели в темніший коридор. — І, здається, далі є центральна зала. Вівтар або те, що від нього залишилось.

— Нас можуть там чекати, — пробурмотів один із арданських вояків.

— Якщо Скаланії ще існують, — відповіла Елісія, — Вони не чекають. Вони… сплять. Але відчувають.

— То не будімо їх, — додав Торрік. — Не без причини вони зникли.

— Ми — їхній наслідок, — шепнув Ґорам, торкаючись руни.

І коли загін рушив далі — в глиб коридорів Краґ’тару — останнє, що вони почули, був відлунням. Сухий удар молота.

Ніхто не вдарив. Але звук був. І камінь навколо них… затремтів.

...

Коридор звужувався, темний камінь із кварцовими вкрапленнями поглинав кроки, мов подих гори. Але коли вони йшли глибше, здавалося — не вони освітлюють руїни, а руїни спостерігають за ними.

— Стіни дихають, — прошепотів молодий гном. Його голос тремтів.

— Це не стіни, — відказав Ґорам. — Це пам’ять.

Попереду відкривалась центральна зала. Вона була круглою, з кам’яним вівтарем Краґ’тару у центрі. Його форма нагадувала ту саму структуру, яку колись зобразив диск Елісії. На ньому — п’ять концентричних кілець, а в центрі — заглиблення, куди наче щось мало вставати. Диск?

Коли Торрік і Елісія одночасно ступили в залу, повітря затремтіло. Руїни — ожили.

Руни спалахнули по периметру стін. Вівтар видав глухий звук, ніби стогін, і під ногами пробігла хвиля тепла. Елісія автоматично витягла диск. Торрік — ключ. Обидва предмети спалахнули.

І тоді — тіні.

Вони не ввірвалися. Вони просто були. Як дим, що давно стояв у повітрі — але лише зараз його побачили. Високі постаті з тілом, мов витесаним із гладкого каменю, та обличчям, на якому не було рис. Лише очі. Два вогники, схожі на вугілля, що димить після грози.

— Скаланії, — прошепотів Ґорам, схиляючись. — Або те, що залишилось.

Одна з тіней повільно підійшла ближче. Але не рухалась ногами — вона ковзала. Її очі не кліпали. Та й не могли.

Голос пролунав не вухами — в свідомості.

— Ви принесли кров.

Елісія здригнулась. Її диск завібрував у руці.

— Ви спалили коріння. Ви відкрили Печать. Ви несете полум’я війни.

— Ми шукаємо правду, — відповіла вона вголос. — Ми не вороги.

— Той, хто розбудив суд — не гість. Він учасник.

Торрік зробив крок уперед.

— Ми куємо, бо нас змусили. Але ми пам’ятаємо. Ми хочемо знати: для чого була ця кузня? Чому світ тримається на чотирьох кутах? Що таке П’єдестал, той, що тримає світ на Іліоні?

Тінь підняла руку. У повітрі — з’явився образ. Спалах світла. Скаланії — ще живі, ще тілесні — кують щось велике. В центрі — ядро. Воно пульсує. Навколо — магія. А потім…

— Ми створили серце. Але серце б’ється на горі Іліон, де П’єдестал Ораксіса стримує Того, Хто Бачить. Цей вівтар — лише його тінь.

Образ згустився. Скаланії горіли — не вогнем, а розпадом. Їхня енергія стікала в ядро, як ріка у прірву. Вівтар зреагував не криком, а хвилею, що пройшла крізь саму реальність.

— Ви несете зброю. Ви несете смерть. Ви — спадкоємці вогню. Але не його гідні.

Ворл, що завжди жартував про старі шахти, стояв осторонь, стискаючи амулет. Одна з тіней наблизилась до нього та торкнулась його чола.

— Стривай! — вигукнув Торрік. — Не чіпай його!

Та було пізно.

Гном затремтів. У повітрі блиснула руна, і його тіло спалахнуло зсередини. Але це не був вогонь. Це — пам’ять. Його очі закотились, з рота пішов дим. Він упав — мертвий.

Юний гном із рудою косою стиснув кулаки, приховуючи сльози. Його шепіт «Ворл...» потонув у тиші, як відлуння втрати Рівана.

Елісія хотіла кинутись, але Торрік затримав її.

— Він… заплатив.

— Ворл не заслуговував бути судом, — тихо промовив Торрік, схилившись. — Він лише хотів знати.

Тінь мовила:

— Кожна відповідь — ціна. Кожне слово — кров. Ваша війна будить нас. І Ораксіс… слухає.

Раптово весь простір наповнився звуком. Стук молотів. Ритмічний. Потужний. Нескінченний.

Із темряви почали виринати інші тіні. Все більше. Вони не нападали. Вони судили.

— Ви зламали печать. П’єдестал чекає. Але тільки жертва відкриє правду.

Вівтар Краґ'тару засяяв. І раптом… стих. Усе навколо — завмерло. Тіні відійшли. Повернулись у темряву.

А в центрі зали залишилось лише двоє: Торрік і Елісія. І їхні артефакти, що пульсували в унісон.

— Вони не живі. І не мертві, — прошепотіла вона. — Вони… нагадування.

Торрік опустив голову.

— І ми тепер — частина цього.

Тиша була оманлива.

Після відступу тіней і згасання руни в центрі зали, загін гномів повільно збирався довкола Торріка й Елісії. Один із воїнів прикривав тіло загиблого тканиною з рунами Драґондару. Гриміли зуби, але не від холоду. Повітря навколо них стало густішим, як перед бурею.