Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Камінь дихає глибоко. Але не постійно. Лише тоді, коли пам’ятає. Лише тоді, коли хтось торкається його не ногами — а серцем. Краґ’тар — не просто місце. Це артерія світу, яку час давно мав забути. 

У вузькому гірському проході, прихованому між двома закинутими шахтами, Торрік ішов мовчки. Поруч — Ґорам, сивий, мов попіл, але погляд його палав, як у молодого коваля. За ними — п’ятеро гномів із найтихішими кроками Драґондару. І кожен — з обличчям, що знало ціну крові.

Повітря тягло вологістю і ще чимось іншим — важчим, глибшим. Наче сама гора дивилася на них.

— Пахне, як у дитинстві, — буркнув один із гномів. — Коли лізеш туди, куди не мав би.

Торрік не відповів. Його пальці стиснули рунічний ключ, що висів на грудях. Він не пульсував — але відчувався теплим. Наче знав, куди вони йдуть.

Ґорам торкнувся плеча Торріка:

— Ми справді йдемо в Краґ’тар?

— Ми вже там, — буркнув Торрік. — Ці скелі… я відчуваю, як вони слухають.

Зліва здіймалась прірва, глибока, як ніч. Праворуч — сірий виступ, з якого вода стікала тонкими струменями, мов сльози. За ним — арка.

Один із гномів зупинився, вдивляючись у темряву ущелини. 

— Щось хруснуло вгорі, — пробурмотів він, але вітер заглушив звук.

Арка Краґ’тару. Вона не була видовбана — вона виросла з каменю. Чітка, симетрична, вища за три гноми, з рунами, що давно мали б згаснути. Але коли Торрік ступив ближче й підніс ключ — руни спалахнули.

Не яскраво. Не злісно. А мов хтось прокинувся — і кліпнув.

— Горнило... — прошепотів один із гномів. — Воно нас пізнає?

— Або принаймні пам’ятає, — тихо додав Ґорам.

Торрік не встиг нічого сказати — позаду почулись кроки. Не важкі — легкі, як тінь у тумані. І голос, який Торрік упізнав одразу:

— Якщо руни спалахнули, значить, і диск знає дорогу.

Вона вийшла з напівтіні, з-під сірого каптура — Елісія. За нею — ще двоє Арданців. Один із них ніс запечатану сумку.

— Ти не боїшся темряви? — тихо спитав Торрік.

— Я боюсь тільки того, що ми вже пройшли. Все інше — попереду.

Вона дістала диск. І той... загудів. Не голосно. Але в унісон з ключем Торріка.

— Вони... — прошепотів Ґорам. — Вони не артефакти. Вони відлуння. І одне впізнало інше.

— Готові? — запитала Елісія.

Торрік кивнув. Руїни чекали.

І, схоже, вже знали, що прийдуть не лише гноми.

...

За аркою починався тунель, де краплі падали, а повітря тягнуло тягучим димом. Вони йшли вузьким тунелем, покритим чорним каменем із прожилками рун, які спалахували щоразу, коли наближався Торріків ключ або диск Елісії.

— Вони бачать нас, — прошепотала вона, торкаючись холодної стіни. — Але не очима.

— Не бачили б — не пускали б, — додав Ґорам. — Скаланії не будували нічого дарма. Все тут має причину.

Перший зал відкрився раптово. Він був високий, як собор, з куполом, що висів над головами без підтримки. У центрі — велика плита з вирізьбленими знаками. Навколо — колони у формі молотів, які тримали на собі стародавні фрески.

Світло смолоскипів гойдалося. Але деякі частини залу мерехтіли самі — як ніби світло йшло знизу.

— Це… працює, — прошепотів один із гномів. — Після стількох віків?

— Не працює, — сказав Ґорам, схиляючись до плити. — Живе.

Фрески показували сцени: істоти з тілом, схожим на камінь, і очима — димними, як спогади. Вони тримали молоти, які били не лише по сталі, а й по символах, що сплітались у формі… кола. П’єдесталу на Іліоні. Навколо — уламки світла. А над ними — силует, що зливався з неба. Ораксіс?

— Вони створювали щось більше за зброю, — прошепотала Елісія. — Вони хотіли… стримати.

— Або замкнути, — додав Торрік. — І заплатили всім.

За фресками, у глибшій частині залу, стояла машина. Величезна, схожа на ковальське колесо, але без осі. Вона трималася у повітрі — завмерла. На дотик була холодна, але вібрувала, як серце.

Торрік нахилився, торкнувся руни — і машина… видихнула.

Пил піднявся з каменю, а повітря затріщало. Із глибини залу почувся удар. Один. Потім другий. Потім… тиша.

— Нікому більше не торкатись нічого, — різко мовив Торрік. — Жодної руни без дозволу. Це не ковальня. Це могила.

Один із гномів — юний, з рудою косою — підійшов до статуї в кутку. Вона зображала Скаланія в момент удару — з молотом, спрямованим донизу. На руці — знак, схожий на той, що був на диску Елісії.

— Він тримає печать, — прошепотіла вона. — Це те саме, що я бачила у видінні біля мосту… у Сірому Переході. Тіні, що рухались, мов дим, і руна, що пульсувала, як серце.

— І що було після печаті? — запитав Торрік.

Елісія не відповіла. Вона лише стиснула диск. Він став теплішим. Але не гудів — вдихав. Так, наче щось прокидалося… зсередини.